Дві України: країна сьогодні і країна, в якій я хочу жити.
Я народився і живу в Україні, я - українець і пишаюся цим. Я дуже люблю свою країну, але це не означає, що я її ідеалізую. На мій погляд, бути патріотом не означає вважати свою країну ідеальною, а бачити недоліки та все одно любити свою країну, намагатися змінити життя на краще.
На мій погляд, сьогоднішня Україна і та Україна, в якій мені хочеться жити - це дві різні держави. Я люблю свою країну, але це не відміняє того, що справи України сьогодні не дуже гарні. Неоголошена війна вже унесла тисячі людських життів і примусила мільйони людей залишити домівки. Три великих регіони силоміць відрізані від країни. Економічна криза все триває й триває, і немає їй кінця. Ціни ростуть, і багатьом людям все складніше стає задовільнити свої основні потреби, не кажучи вже про таку "роскіш", як подорожі або літній відпочинок у моря.
Звісно, мені прикро, що в моїй рідній країні людям живеться складно і важко. Але я вірю, що "чорна смуга" скінчиться, і моя Україна стане країною, у якій хочеться жити. Країною, у якій нарешті запанує мир. Країною, де всі громадяни зможуть заробити собі на гідне життя. Країною, яка буде європейською державою не тільки у географічному сенсі. Я вірю, що моя рідна країна у майбутньому стане дійсно розвиненою, і жити в ній буде безпечно і спокійно. Я вважаю, що українці заслуговують на краще життя.
За до Слава Україні! Героям Слава!» ми ідентифікуємо своїх. Самооборонці, що стали боронити міста, коли міліція була на боці «організмів», відрізняли одні одних не за стрічками чи додатковими питаннями, а саме за цим важливим вітанням. Для мешканців Сходу та Півдня, котрі підтримують Майдан (правдиво сміливі люди, що не бояться гонінь за іншість поглядів), «СУ!ГС!» – це слова-маркери, за котрими можна зрозуміти, хто свої, а хто – ні. Революція добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі стали ті, від кого ми цього не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би стояти поруч на барикадах, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація стала дуже важливою для подальшого життя.На самім початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» («СУ!ГС!») видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану. Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.
Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.
Я народився і живу в Україні, я - українець і пишаюся цим. Я дуже люблю свою країну, але це не означає, що я її ідеалізую. На мій погляд, бути патріотом не означає вважати свою країну ідеальною, а бачити недоліки та все одно любити свою країну, намагатися змінити життя на краще.
На мій погляд, сьогоднішня Україна і та Україна, в якій мені хочеться жити - це дві різні держави. Я люблю свою країну, але це не відміняє того, що справи України сьогодні не дуже гарні. Неоголошена війна вже унесла тисячі людських життів і примусила мільйони людей залишити домівки. Три великих регіони силоміць відрізані від країни. Економічна криза все триває й триває, і немає їй кінця. Ціни ростуть, і багатьом людям все складніше стає задовільнити свої основні потреби, не кажучи вже про таку "роскіш", як подорожі або літній відпочинок у моря.
Звісно, мені прикро, що в моїй рідній країні людям живеться складно і важко. Але я вірю, що "чорна смуга" скінчиться, і моя Україна стане країною, у якій хочеться жити. Країною, у якій нарешті запанує мир. Країною, де всі громадяни зможуть заробити собі на гідне життя. Країною, яка буде європейською державою не тільки у географічному сенсі. Я вірю, що моя рідна країна у майбутньому стане дійсно розвиненою, і жити в ній буде безпечно і спокійно. Я вважаю, що українці заслуговують на краще життя.
Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.
Але герої не вмирають! Вони завше будуть в наших серцях.
Слава Україні!
Героям Слава!
Слава Небесній Сотні!