у якому б куточку землі не опинилася людина, рідний край вона не забуде ніколи. і, звичайно ж, у кожного з нас на батьківщині є улюблений куточок природи. це найкрасивіше місце, в якому можна побути наодинці з собою. для мене це ліс з невеликою річечкою. чому це місце так притягує? згадую зимові деньки, коли кружляє метелиця, дерева надягають розкішний білосніжний наряд, світить яскраве сонце. лісова стежка стає світлою і просторою, під ногами хрумтить сніг. як приємно побродити по такому лісу, помилуватися його красою, зануритися в свої мрії. прогулянка приводить на прекрасну галявину, де ми часто проводимо час з друзями. це мій улюблений затишний куточок.
добре тут побувати і влітку. ласкаве сонце, блакитне небо, зелена трава. а як прекрасно тут виглядає горобина! з весни до осені вона ошатна. кожен день ягоди на ній стають все яскравішими. а потім на лісовій галявині спалахують горобинові багаття. горять вони довго і опромінюють лісову галявину своєю яскравістю. на веселий бенкет прилітають сюди ватаги дроздів. хіба не приємно насолоджуватися красою такого куточка природи?
біля горобини здригається своїм листям осика. всі ми знаємо, що вона постійно тремтить, як тільки з'явиться хоч невеликий вітерець. тонкий довгий черешок, до якого кріпиться листова пластинка, сприяє такому стану дерева. вітер крутить листочки осики так, як захоче, тому вона і тремтить. дивовижне дерево! здається, що через його рух ліс просто оживає.
звичайно, в моєму улюбленому лісі можна знайти й інші чудові місця, але саме ця галявинка запам'яталася мені найбільше. кожен раз я буваю там з великим задоволенням. дуже важливо помітити красу рідної природи, вдивитися і побачити її таємниці.
Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
у якому б куточку землі не опинилася людина, рідний край вона не забуде ніколи. і, звичайно ж, у кожного з нас на батьківщині є улюблений куточок природи. це найкрасивіше місце, в якому можна побути наодинці з собою. для мене це ліс з невеликою річечкою. чому це місце так притягує? згадую зимові деньки, коли кружляє метелиця, дерева надягають розкішний білосніжний наряд, світить яскраве сонце. лісова стежка стає світлою і просторою, під ногами хрумтить сніг. як приємно побродити по такому лісу, помилуватися його красою, зануритися в свої мрії. прогулянка приводить на прекрасну галявину, де ми часто проводимо час з друзями. це мій улюблений затишний куточок.
добре тут побувати і влітку. ласкаве сонце, блакитне небо, зелена трава. а як прекрасно тут виглядає горобина! з весни до осені вона ошатна. кожен день ягоди на ній стають все яскравішими. а потім на лісовій галявині спалахують горобинові багаття. горять вони довго і опромінюють лісову галявину своєю яскравістю. на веселий бенкет прилітають сюди ватаги дроздів. хіба не приємно насолоджуватися красою такого куточка природи?
біля горобини здригається своїм листям осика. всі ми знаємо, що вона постійно тремтить, як тільки з'явиться хоч невеликий вітерець. тонкий довгий черешок, до якого кріпиться листова пластинка, сприяє такому стану дерева. вітер крутить листочки осики так, як захоче, тому вона і тремтить. дивовижне дерево! здається, що через його рух ліс просто оживає.
звичайно, в моєму улюбленому лісі можна знайти й інші чудові місця, але саме ця галявинка запам'яталася мені найбільше. кожен раз я буваю там з великим задоволенням. дуже важливо помітити красу рідної природи, вдивитися і побачити її таємниці.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.