Кому треба поставити між частинами безсполучникового складнократ чення в рядку (розділові знаки пропущено) Міцна сім'я міцна держава. 2 Світали ночі вечоріли дні
Картина невідомого художника «Козак Мамай» була намальована понад три століття тому. З того часу полотно невідомого художника не один раз надихало на створення подібних творів образотворчого мистецтва.
На передньому плані картини «Козак Мамай» ми бачимо козака, який розташувався відпочити під крислатим дубом, що стоїть посеред широкого українського степу. Неподалік від козака спокійно стоїть його вірний вороний кінь. Мамай пильно гає за степом і видивляється, чи не ворухнеться там, у далечині, зачаєний підступний та жорстокий ворог.
Під рукою у Мамая лежать напоготові найважливіші для кожного козака речі – кварта для меду-вина, а головне – мушкет і порохівниця. Поряд з ним, трохи позаду стримить гострий спис, встромлений у землю, а на гілляці висить шабля з міцної сталі, яка ніколи не щербиться і ніколи не знає втоми.
Як і лічить козакові, Мамай вдягнений у жупан і широкі шаровари. Козак думає думу, навкруги тихо-тихо, мовчать листя дерева над головою Мамая, мовчить і степ. Інколи налітає вітер, який трохи розгортає козачі пишні вуса і оселедець на голові. Ні-ні, та й стрепенеться Мамай, щось згадає та заграє на своїй бандурі:
«Надія в мене певна – мушкет-сіромаха,
Та ще не заржавіла шабля – моя сваха».
Ніякий ворог не міг злякати Мамая, бо, як оповідають легенди, був він ні для кого не здоланим. Тільки свисне його шабля, тільки стрільне його мушкет – так і падають нападники по обидві сторони від Мамая.
Зараз історикам відомо, що козака Мамая в реальності не існувало, але було на Запоріжжі дуже багато інших козаків, не гірших за нього. Мабуть, саме тому картини, схожі на полотно невідомого художника «Козак Мамай», дуже довго залишалися головною прикрасою багатьох українських хат, адже в образі Мамая автор втілив найкращі риси українського козацтва.
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”.
ответ: Школьные Знания.com
Какой у тебя вопрос?
5 - 9 классы Українська мова 40+20 б
Опис картини Сучасний Мамай
Blackness3 14.04.2019
Отметить нарушение
ответы и объяснения
Patran0102
Patran0102
Картина невідомого художника «Козак Мамай» була намальована понад три століття тому. З того часу полотно невідомого художника не один раз надихало на створення подібних творів образотворчого мистецтва.
На передньому плані картини «Козак Мамай» ми бачимо козака, який розташувався відпочити під крислатим дубом, що стоїть посеред широкого українського степу. Неподалік від козака спокійно стоїть його вірний вороний кінь. Мамай пильно гає за степом і видивляється, чи не ворухнеться там, у далечині, зачаєний підступний та жорстокий ворог.
Під рукою у Мамая лежать напоготові найважливіші для кожного козака речі – кварта для меду-вина, а головне – мушкет і порохівниця. Поряд з ним, трохи позаду стримить гострий спис, встромлений у землю, а на гілляці висить шабля з міцної сталі, яка ніколи не щербиться і ніколи не знає втоми.
Як і лічить козакові, Мамай вдягнений у жупан і широкі шаровари. Козак думає думу, навкруги тихо-тихо, мовчать листя дерева над головою Мамая, мовчить і степ. Інколи налітає вітер, який трохи розгортає козачі пишні вуса і оселедець на голові. Ні-ні, та й стрепенеться Мамай, щось згадає та заграє на своїй бандурі:
«Надія в мене певна – мушкет-сіромаха,
Та ще не заржавіла шабля – моя сваха».
Ніякий ворог не міг злякати Мамая, бо, як оповідають легенди, був він ні для кого не здоланим. Тільки свисне його шабля, тільки стрільне його мушкет – так і падають нападники по обидві сторони від Мамая.
Зараз історикам відомо, що козака Мамая в реальності не існувало, але було на Запоріжжі дуже багато інших козаків, не гірших за нього. Мабуть, саме тому картини, схожі на полотно невідомого художника «Козак Мамай», дуже довго залишалися головною прикрасою багатьох українських хат, адже в образі Мамая автор втілив найкращі риси українського козацтва.
Объяснение: Це все правильно...
Объяснение:
Українці – народ, який дуже чутливо ставиться до всього “свого”. Особливо це стосується дому – своєї маленької Батьківщини. Її люблять, нею пишаються і нікому не дадуть образити поганим словом. Але ж не всі такі. І не всі розуміють цю дивну любов. І навіть якщо говорити не тільки про любов до Батьківщини, але й просто про любов до свого. Але чому так? Чому для одних своє – це щось особливе, сокровенне, надзвичайно цінне, а для інших – це щось звичайне і буденне?
Окрім своєї маленької (або і великої, чому ні?) Батьківщини, люди часто вважають “своїми” якісь звички, знання, поради і вислови. Часто можемо чути: “О, це він від мене взяв”, або “Ти цим у свого татуся”, “Донечка пече пироги як я – завжди смачно!”. Чому нам так важливо щось присвоїти? А тому, що вважаємо це своїм надбанням, скарбом і деякою особливістю і дуже тішимось, коли знаходимо однодумців, які теж вважають щось суто своїм.
Але коли знаходимо того, хто скаже: ” А чому твоє? Я це і від Михайла чув”, “Ну і що, я теж таку колекцію в дитинстві мав, але потім віддав сусідському хлопчику”, то це дошкуляє нам, а іноді й боляче ранить. Наші цінності, наше “своє” хтось бере і отак запросто знецінює. Ми починаємо захищати “своє” і наштовхуємось на ще більшу стіну непорозуміння.
Щоб не ставалося конфліктів інтересів, непорозумінь, які іноді зовсім легко розв’язати, варто зрозуміти, що “своє” – воно тільки для нас “своє”, а для іншого воно вже “чиєсь”.