Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий
Наш прапор установлений на адміністрації майорить, красується, привертає увагу, як односельців, так і гостей рідного краю.
Моя Борзнянщина – це край багатий сосновими лісами, заплавними луками, осоковими болотами, лісостеповими і поліськими ландшафтами.
Сонечко усміхається до нас і грається з нами своїми теплими і ласкавими промінчиками.
Рідна земля надає мені сил, наснаги, здоров’я і бажання і далі захищати і відстоювати право на її незалежність і соборність.
Дзвоник кличе і першокласників, і старшокласників до чарівної, фантастичної і цікавої країни знань.
Рідний край, мій улюблений і такий затишний куточок рідної, батьківської землі.