Місто Вінниця лежить на берегах Південного Бугу при впадінні в нього приток — ріки Віннички і річки Вишні. Уперше Вінниця згадується літописцями чотирнадцятого століття як литовська фортеця. Місто вабить архітектурними пам’ятками минулих століть. Деякі дослідники вважають, що це місто мало б зватися Винниця, бо походить від слів винниця, винокурня. Але є інша версія щодо виникнення назви міста: від старослов’янського слова віно, що означає «посаг, придане, дарована земля». У чотирнадцятому столітті литовський князь Ольгерд захопив цю землю і подарував своїм племінникам. Відтоді, можливо, це подароване поселення і зветься Вінницею (За І. Вихованцем). Знайдіть і випишіть займенники, визначте їхній розряд, рід, число, відмінок.
Осінь.
Осінь - золота пора року. Недарма в народі її називають: щедрою, багряною,золотою, гарячою порою. Адже саме восени люди збирають врожай на городах, на полях і в садах . Після довгих клопітких робіт одержують щедру винагороду від природи за свою працю.
Восени все навколо забарвлюється в різноманітні кольори: червоні, жовтогарячі, жовті , вогнянисті , ніби й насправді природа позолотила ліси , садки, лісосмуги, парки і сквери.
Сонечко обігріває все менше землю. Приходять перші заморозки.
Восени , прощаючись з рідним краєм , відлітають в теплі краї птахи. Тільки й чути їхні прощальні , журливі пісні.
Про осінь складено багато пісень, віршів, нарисів . Ось рядки однієї пісеньки , вони залишились у моїй пам’яті . В першому класі , пам’ятаю ми вивчали її на уроці музики:
« … Падає , падає листя
Листя в саду мерехтить.
Жовте , яскраво-вогнисте
Тихо за вітром летить… . »
Мені також подобається гати , як з дерев плавно
опадають пожовклі листочки і з тихим шелестом лягають на
землю. А як тільки пахне це опале листя! Грибами, пеньками,
та й самою осінню!
Напевне тому, що я народилася восени - це і є моя
найулюбленіша пора року. Вона трішки сумна , ніби все навколо сумує за сонечком , літом , теплом.
Та все ж таки як тільки гарно восени!
Объяснение:
Височенна, чотириярусна тайга, буйна й непролазна, як африканський праліс, стояла навколо зачарована. Не шелесне лист, не ворухнеться гілка. Сорокаметрові кедри, випередивши всіх у змаганні до сонця, вигналися рудими, голими стовбурами з долішнього хаосу геть десь під небо і заступили його кронами. Там по них ходило сонце і пливли білі хмари. Слідом за кедрами пнулися велетенські осики та інші листаті гіганти, що, будучи нижчими за кедри, творили другий ярус. Потім височенна ліщина колючого горіха, ялини, де-не- де берізки, берестина, черемха, перевиті ліанами дикого винограду та в’юнків, ішли вгору третім ярусом. А внизу — у четвертому ярусі — суцільний хаос. Місцями густа, мов щітка, звичайна ліщина, височенні трави і бур’яни. Повалені вздовж і впоперек дерева, мов велетні на полі бою, одні зі скрізними дірами-дуплами, як жерла небувалих гармат, другі вивернуті з усією системою коріння, що тримали його руба, як стіни або як велетенські пригорщі зі стиснутими межи пальцями камінням і землею.