Маленький хлопчик запитує в бабусі: Коли ти була маленька, в тебе айфон був?
Ні, онучку, на жаль, не було, - відказує бабуся.
А айпад чи мобільний телефон? - допитується малий.
І айпада, і мобільного телефону не було! — відповідає бабуся.
Подумавши, хлопчик питає:
Бабусю, а ти динозаврів бачила?
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Прекрасне в моєму житті. Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, ким ми станемо в майбутньому А суспільству треба, щоб ми виросли гідними своїх батьків, дідів і прадідів.
Прекрасне в житті нас оточує звідусіль. Треба тільки його помітити, розпізнати, вихопити із плину часу.
Перш за все — це природа, яка оточує нас щодня. Вона зачаровує людей своїми таємницями. Упродовж усього історичного розвитку людина прагнула охопити своєю свідомістю якнайширшу картину світу, пояснити, пізнати природу задля того, щоб застосувати її для своїх потреб. А природа не завжди корилася Вона живе своїм життям. Прекрасно бачити синє небо, яскраве сонечко, веселку. А як це чудово — чотири пори року! Хіба не прекрасно побувати за один рік у всіх чотирьох?
А світ мистецтва? Хіба це не прекрасне в моєму житті? Я слухаю музику, дивлюся кіно, відвідує театр чи якусь виставку, пірнаю у світ прекрасного, винося-чи звідти перлини.
Наш учитель каже, що прекрасне найповніше виявляється у художній творчості обдарованої людини в умовах творчої свободи. Мабуть, він правий, бо інакше я б не міг насолоджуватися музикою, яку я дуже люблю, без якої себе не уявляю. Незбагненна влада музики над людиною. Вона примушує радш: й плакати, може до пережити горе, зняти душевний стрес, вилікувати сердечні рани. Музика Чайковського, Баха, Бетховена… Від неї світліша^ похмурий день, зникає втома, з’являється бажання творити добро, любити людей і весь світ…
Багато видів мистецтва існує у світі, кожен з них — джерело естетичної насолоди. Але музика — це завжди зустріч з радістю, можливість мріяти й сподіватися.
Прекрасне в моєму житті те, що я можу спілкуватися з друзями, ділити радість і горе. Народна мудрість говорить: «Горе, розділене з другом, — півгоря, і радість, розділена з другом, — дві радості».
У мене гарні батьки, чудовий дідусь, мудрі вчителі, вірні друзі, а отже — прекрасний настрій (частіше!).
А ще сама прекрасна мить в мому житті це мій братик Андрійко якого я люблю понад усе.
Цінуйте те що ви маєте і ту кожну приємну мить яка з вами стається!