Всі готуються до зими по-різному. В очікуванні снігу та холоду люди купують теплий одяг та взуття, закривають варення з ягід і фруктів, консервують і маринують всілякі овочі. Багато лісових тварин теж готуються до майбутніх морозів: хто робить запаси, хто лягає спати. Деякі птахи відлітають у теплі краї, щоб повернутися назад тільки навесні. А ось доля міських птахів багато в чому залежить від доброти, щедрості і милосердя людини. З приходом холодів горобці збиваються в крикливий численні зграйки і намагаються триматися ближче до людського житла. Їх завжди можна зустріти біля входів у магазини, біля торгують насінням бабусь, біля під'їздів багатоповерхівок. Особливо важко птахам доводиться, коли випаде білий пухнастий сніг, покриваючи всю землю святковою покривалом. Під снігом ховаються і небагаті джерела прожитку багатьох птахів: розсипані по землі ягоди горобини і глоду, крихти, якісь насіння. Саме в цей нелегкий час пернатим співакам необхідна наша до З якою радістю оточують горобці та синички годівниці з крихтами, шматочками хліба, пшона, пшеничною крупою! Як голосно вони дякують нам за увагу, добросердя. А з'ївши все частування, розсаджуються на найближчих гілках, щоб не прогавити чергову порцію смачненького. Настала зима. Земля, вода і ліс — все вкрите снігом, здається, все навкруги поринуло в сон. Завмерли трави, кущі і дерева. Під сніговим покривалом зачаїлися, застигли багато тварин. Завмерли, але не померли. Добре тому, у кого тепле, затишне лігво, барліг, норка чи гніздо. Добре тому, у кого запасів повна комора. Поїв, згорнувся калачиком — спи міцно, дивись солодкі сни. А птахи сильно страждають взимку від холоду і голоду. Крижаний вітер гуляє, носиться між будинками і деревами, забирається і під тугі пір'ячко. Не всидіти маленьким пташкам ні на землі, ні на гілці: все вкрите снігом, холонуть лапки. Треба стрибати, літати, щоб якось зігрітися. Ох, як важко їм доводиться! Шукають, де б сховатися від холоду, від страшного зимового вітру. Лютий — самий важкий для птахів місяць. Місяць лютого холоду і голоду. Зима відчуває, що скоро їй доведеться поступитися свої права, ось вона і злиться: то морозом вдарить, то замете буревієм. Найгірше, коли після денної відлиги вдарить мороз вночі і відразу заморозить сніг зверху. Така крижана кірка на снігу — наст — міцна, тверда, слизька. Її не розбити ні слабкими лапками, ні дзьобом. Як птахам дістати під льодом їжу — траву, зернятка? У кого немає сили пробити скло крижаної кірки, той голодує. Але добре відомо: хто ситий, тому холод не страшний, тому ми повинні допомагати своїм маленьким, слабким пернатим друзям. Їм багато не треба. Хто дасть зерняток, хто — сальця, хто — ягід, хтось хлібних крихт. А скільки їх можна врятувати від голодної смерті! Ми можемо влаштовувати для птахів маленькі безкоштовні їдальні у дворах і прямо у себе на балконах. Можемо вивішувати з вікна шматочки хліба на ниточці або встановлювати у дворі годівниці з зерном і хлібом. Горобці та інші наші зимові гості цілими зграйками будуть з радістю відвідувати їх. А синички дуже люблять сало. Тільки не солоне, звичайно: від солоного у них заболять животики. Можна взяти дерев'яну паличку, висвердлити в ній ряд дірочок і залити дірочки гарячим салом — свинячий або яловичий. Потрібно дати йому охолонути і вивісити паличку за вікно, а ще краще — повісити на дерево у дворі. Веселі маленькі гості не змусять себе довго чекати. А в подяку за частування покажуть різні трюки: кувырканье вниз головою, скік убік і інші. Допомагайте маленьким пернатим друзям взимку! За цих милих і кумедних пташок до себе в гості, щоб помилуватися й досита нагодувати в цей важкий для них час! До ть птахам взимку, тоді, влітку, вони присвятять вам свої найкращі пісні, з'їдять на ваших городах всіх шкідників і подбають, щоб комарів та мух в наступному сезоні було якомога менше! вибери від сюди смоепотрібне
Мова – це духовна скарбниця нації, її серце, словом людина може передати найпотаємніше, свої мрії, бажання, сподівання, надії… Але чи замислюємося ми над всією значущістю цієї скарбниці, і тим, що саме по ній сприймають народ, його звичаї, традиції? На мою думку, українська мова – відображення нашої національної культури, адже вона пройшла крізь всі заборони разом із народом, який, нажаль, тепер цурається її, показуючи неповагу, перед усім до самого себе.
Прикладом того, що саме у слові культурна сила народу є те, що наша мова мала складний шлях розвитку і численні заборони з приводу її признання. Проте українці об’єднувалися і робили все, аби їхнє слово вдосконалювалося та передавалося нащадкам з покоління в покоління. Саме таким чином до нашого часу дійшли культура,досвід, мудрість, звичаї пращурів, бо вони занесли до мовної скарбниці все те, чим маємо пишатися зараз ми. Чи була б Україна відома, якби не мова, котрою писали свої невмирущі твори найвизначніші письменники та поети, такі, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Котляревський. Я гадаю, що ні, адже саме по цих людях знає Україну світ. Тож слово – криниця з якої ми черпаємо розумі красу наших традицій, по яких можна побачити культуру нації.
Іншим прикладом того, що мова є відображенням народу є його ставлення до рідного слова. Нажаль, у сучасні часи більшість людей, які проживають на теренах України, спілкується таким – собі суржиком, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж взагалі говорять російською, бо державної мови цураються і вважають її не престижною. Особисто я знаю тільки кількох осіб,котрі не зважають на ці нові тенденції мовлення. Інші ж на запитання чому ти не розмовляєш рідною мовою сміються в лице та кажуть, що це не модно. Я не схвалюю такого ставлення, бо мова – це багатство, послане народу Богом і не можна відмовлятися від неї, як роблять це люди в нашій країні. Це загрожує занепаду і зміні слів, формованих в продовж віків. Олесь Гончар казав: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може викликати поваги до себе», і це дійсно так, адже люди, що не мають поваги до духовної скарбниці свого народу, є духовно убогими. Я сподіваюся, що українці зрозуміють це, бо мова – обличчя нації, її культури, тож якщо ми хочемо, щоб Україну поважали інші, то маємо навчитися шанувати своє слово і насамперед себе.
Отже, мова – це відображення нашої національної культури, бо вона показала через що пройшов наш народ, вистояла всі заборони, як переконливо свідчать про це наведені епізоди та приклад з власного життя.
Прикладом того, що саме у слові культурна сила народу є те, що наша мова мала складний шлях розвитку і численні заборони з приводу її признання. Проте українці об’єднувалися і робили все, аби їхнє слово вдосконалювалося та передавалося нащадкам з покоління в покоління. Саме таким чином до нашого часу дійшли культура,досвід, мудрість, звичаї пращурів, бо вони занесли до мовної скарбниці все те, чим маємо пишатися зараз ми. Чи була б Україна відома, якби не мова, котрою писали свої невмирущі твори найвизначніші письменники та поети, такі, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Котляревський. Я гадаю, що ні, адже саме по цих людях знає Україну світ. Тож слово – криниця з якої ми черпаємо розумі красу наших традицій, по яких можна побачити культуру нації.
Іншим прикладом того, що мова є відображенням народу є його ставлення до рідного слова. Нажаль, у сучасні часи більшість людей, які проживають на теренах України, спілкується таким – собі суржиком, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж взагалі говорять російською, бо державної мови цураються і вважають її не престижною. Особисто я знаю тільки кількох осіб,котрі не зважають на ці нові тенденції мовлення. Інші ж на запитання чому ти не розмовляєш рідною мовою сміються в лице та кажуть, що це не модно. Я не схвалюю такого ставлення, бо мова – це багатство, послане народу Богом і не можна відмовлятися від неї, як роблять це люди в нашій країні. Це загрожує занепаду і зміні слів, формованих в продовж віків. Олесь Гончар казав: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може викликати поваги до себе», і це дійсно так, адже люди, що не мають поваги до духовної скарбниці свого народу, є духовно убогими. Я сподіваюся, що українці зрозуміють це, бо мова – обличчя нації, її культури, тож якщо ми хочемо, щоб Україну поважали інші, то маємо навчитися шанувати своє слово і насамперед себе.
Отже, мова – це відображення нашої національної культури, бо вона показала через що пройшов наш народ, вистояла всі заборони, як переконливо свідчать про це наведені епізоди та приклад з власного життя.