Іменник Тематична контрольна робота №4
ІМЕННИК ЯК ЧАСТИНА МОВИ: ЗАГАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ, МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ,
СИНТАКСИЧНА РОЛЬ. ВІДМІНЮВАННЯ ІМЕННИКІВ
ІІ варіант
1. Усі слова є іменниками в рядку
А людство, яблуко, поезія, багато
А Б В Г
Б звучання, звук, звучати, гучно
В мрія, спів, сучасність, похолодання
курява, свистіння, маячня, здалеку
2. Іменник виконує роль додатка в реченні
A Гроза проходила десь поруч.
А Б В Г
БНове століття вже на видноколі.
в Над світом білим хтось всі спіралі перегрів.
г Стояло небо, дивне і сумне.
3.
А Б В Г
Іменник-назва істоти є в реченні
A Чому ліси чекають мене знову, на щит піднявши сонце і зорю?
Б Доберемся за три годиночки за стонадцять верств до родиночки.
в Мені хтось душу тихо взяв за плечі.
гСтоять жоржини мокрі-мокрі, сплять діамантові жуки.
Орфографічну помилку допущено в одному зі слів рядка
А туманність Андромеди, Євангеліє, Житомирська область
Е машина «Жигулі», Різдво Христове, Кабінет Міністрів
в вулиця Січових Стрільців, апостол Андрій Первозванний, Депутат України
гМіністерство охорони здоров'я, Президент України, компанія «Авіс»
4.
А Б В Г
Ми часто говоримо про дружбу, любов до ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними і безпомічними. «Ти – мені, я – тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!»
«З усіх утрат втрата часу найтяжча», - писав великий Сковорода. Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом, відведеним нам на землі?
Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання – а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, Інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов оточуючим раптом схаменулись, озирнулись – довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, - задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?» Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодо душевного тепла. Жахаюся самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі!
Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших – гинемо. Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно.
Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослів’ї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників.
Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок.
Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Якщо ви когось відважилися прогнати від свого порога, робіть це тому, що заслуговує, а не тому, що затримає вас на мить. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодо всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню.
Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім.
Оскільки самотність все частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо у життя як заповідь: знаходьмо час для ближнього!
Объяснение:
Мені подобається вчитися у нашій школі. Вчителі добрі та уважні, хоча й суворі. Тому на уроках доводиться сидіти тихо-тихо.
Через це дуже втомлюєшся..
Інша справа – перерва. Тільки-но пролунає дзвоник – швиденько до їдальні. Хутко поїв – бігцем у коридор.
Шкода, звісно, витрачати час на їжу, але потрібно ж набратися енергії.
Перерви у нас великі, 10-15 хвилин. Угадайте, скільки разів я встигаю пробігтися коридором? Десять-п’ятнадцять.
Це нічого, але іноді як зіштовхнешся з ким-небудь. Хтось
навіть радий, що можна трохи побитися. Проте у старшокласників я намагаюсь не врізатися. Можуть боляче вдарити. У вчителів, звісно, теж.
Можуть покарати – змусять стояти. А це так нудно, особливо якщо перед цим сидиш 45 хвилин на уроці. Ось і доводиться маневрувати. Так цікавіше, ніж просто бігти як дурень світ за очі.
А якщо серйозно, то у нашій чудовій школі немає нормального спортзала, де б можна було “розрядитися”, пограти у що-небудь. І взагалі, як на мене, мало уроків фізкультури. Я б із задоволенням ходив на урок фізкультури щодня. Ні, двічі на день. Ні, через кожні два уроки щодня.
Це було б чудово!
Объяснение: