Не ран1ше н1ж через 3 м1сяц1, ми нарешт1 в1дправились на експедиц1ю, хоч на вулиц1 дощило Калина так хизуэться красою, що 1нш1 дерева ,стоячи в недоум1нн1, зовс1м розгубились Нев1домо зв1дки визирнула т1нь, така густа 1 темно-темна, що мен1 стало страшно йти додому одн1й Рад1сть ус1х об1йме так що у вас просто не буде 1ншого вибору, щоб не стерти втому з ваших обличчь та не посм1хнутися Н1хто не знаэ ключ1 в1д щастя, коли приходить невимовна туга, коли зникаэ рад1сть 1 зрозум1эш всю красу життя, якщо прийле щастя 1 зас... У той час як тривала кровопролитна в1йна, к1лька кв1ток не цв1ло А жита шелест1ли тихо, наче боячись розбудити ту милу доярку, яка була невимовно красива 1 мила на вигляд, незважаючи на риже волосся та веснянки(веснушки)
Україна — благословенний край. Буяють тут зелені сади, наповнюють груди вільним повітрям безмежні степи, пливуть із минулого в майбутнє могутні річки, зливаються з горизонтом золоті хлібні лани. Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славна країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю:Село на нашій Україні —Неначе писанка село,Зеленим гаєм поросло...Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета.Україно, Україно!Серце моє, ненько!Як згадаю твою долю,Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України:Тихесенько вітер віє,Степи, лани мріють,Меж ярами над ставамиВерби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? »Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину.
Калина так хизуэться красою, що 1нш1 дерева ,стоячи в недоум1нн1, зовс1м розгубились
Нев1домо зв1дки визирнула т1нь, така густа 1 темно-темна, що мен1 стало страшно йти додому одн1й
Рад1сть ус1х об1йме так що у вас просто не буде 1ншого вибору, щоб не стерти втому з ваших обличчь та не посм1хнутися
Н1хто не знаэ ключ1 в1д щастя, коли приходить невимовна туга, коли зникаэ рад1сть
1 зрозум1эш всю красу життя, якщо прийле щастя 1 зас...
У той час як тривала кровопролитна в1йна, к1лька кв1ток не цв1ло
А жита шелест1ли тихо, наче боячись розбудити ту милу доярку, яка була невимовно красива 1 мила на вигляд, незважаючи на риже волосся та веснянки(веснушки)
Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славна країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю:Село на нашій Україні —Неначе писанка село,Зеленим гаєм поросло...Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета.Україно, Україно!Серце моє, ненько!Як згадаю твою долю,Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України:Тихесенько вітер віє,Степи, лани мріють,Меж ярами над ставамиВерби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? »Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину.