Написать сочинение на тему "роль человека в природе" (на украинском). желательно связать с текстом: уздовж джарилгача біліла крайка прибою. «звідки? — здивувався я. — на морі ж штиль! » капітан катера мовчки простягнув мені бінокль: роздивившись, я зрозумів, що не прибій це, а лебеді, тисячі, десятки тисяч лебедів. тим часом катер наближався до острова, і вже й неозброєним оком стало видно, як знімаються зграї птахів, з сріблясто-тужливим ячанням линучи над затокою. я є великим шанувальником звірів і іх улюблені. намагаюсь братам нашим меншим. також я люблю читати про іх тваринок і любуватися їхніми фотографіями на сайті животные — джарилгач — остання зупинка лебедів перед польотом через чорне море, — пояснює головний лісничий скадовського лісгоспзагу микола григорович триус. — попереду — сотні кілометрів без жодного клаптика суходолу, найближча земна твердь — туреччина. на джарилгачі пернаті підгодовуються, набираються сил, востаннє тренують молодь. а ті, що не впевнені в собі — старі, калічні, недорослі, — залишаються й зимувати або й на постійне мешкання. та й не лише лебеді, а й дикі гуси, інше птаство. так, острів джарилгач, що на херсонщині, і справді став таким собі стихійним заповідником. кліматичні умови тут унікальні: сорокакілометровою шаблею відрубав острів затоку від чорного моря, і в окремі спекотні дні вода в ній прогрівається до +28°с. на острові — чотириста п’ятдесят соляних озерець, є джерела мінеральної води. про минуле тепер нагадує тільки назва: джарилгач — обвуглені дерева. невеселу картину викликають ці слова! тим часом донедавна вона цілком відповідала дійсності. микола григорович триус прийшов працювати в скадовський ліс-госпзаг 1968 року. коли вперше прибув на острів — зупинився, вражений. він приблизно знав, який вигляд мають його нові володіння. розпечений берег, усіяний пастельних тонів черепашками, жовтий випалений степ за ним, де навіть тирса не шелестіла, витирлувана багатотисячними овечими отарами. ні деревця, ні кущика, лише біля обрію, як злі духи цього краю, раз у раз виростають смерчі. страшна ерозія поглинула родючий шар ґрунту, змертвила край. він узявся квітчати зеленню таврійський степ. починаючи з 1968 року з п’яти тисяч шестисот гектарів джарилгача близько тисячі засаджено різними дерев. підібрати породи дерев для місцевих умов було дуже важко, але ліс таки зашумів… а що за ліс без звірів? отож 1972 року завезли на острів тринадцять оленів — тепер їх понад триста голів, десять муфлонів, десять ланей, фазани. умови тут для них виявилися сприятливими, і вони швидко розмножилися. є в нас і коні. ну, а дикі кабани і без за перебрались на острів з материка, тепер їх звідси не виженеш. в енциклопедичному словнику ще можна прочитати, що джарилгач – безводний, безлісий, піщаний напівпустельний острів, та нині щоосені на ньому вже сурмлять олені. далеко линуть їхні заклично-тривожні голоси й тануть у безкраїх морських просторах, з тріскотом продираються крізь хащі могутні звірі. граційні лані злітають над густими травами. радість життя буяє на джарилгачі, як і скрізь, де природа збережена й примножена доброю людською рукою. я прощався з джарилгачем. було по-осінньому безлюдно й тихо. тільки хлюпіт хвиль, наче рівне дихання моря, та шум вітру в порослих травою піщаних дюнах. безодня безхмарного неба зливалася з безоднею моря, призахідне сонце поволі хилилось до води. ген між кущами блискавкою майнув табунець ланей, край берега, ніби в сповільненій кінозйомці, граціозним галопом мчали здичавілі коні просто на сонячну доріжку, яка стелилась по воді. звуку копит не було чути, а тому все це видавалось неповторно красивим маревом. десь сурмили олені. дорогою до причалу зірвав на пам’ять гілочку кермеку — зворушливу квітку джарилгацької осені. тінь лебединого крила впала на мене…
У кожного народу є свої традиції. Їхня історія досягає в глибину століть, сполучає в собі подання про світ, відношення до релігії, ознаки побуту
В останні роки ми часто звертаємося до традицій, тому що усвідомлюємо себе частиною великого народу з найбагатшими досягненнями культури. Той, хто не знає свою культуру й чурается свого язика, не може з повагою ставитися й до культури інших народів
Усвідомлення своєї причетності до великого народу — є усвідомленням себе самого, усвідомленням своєї значимості вмире.
Моє перше знайомство з народними традиціями відбулося давно, коли я був ще дуже маленьким
Було мені років 5 — 6, коли я сам свідомо поніс вечерю до свого хрещеного. Тепер я знаю, що було це на Святвечір перед Різдвом. На вулиці вже стемніло, але ніхто не боявся темряви, дітей було дуже багато, хто ніс вечерю до родичів, а хто — колядував. Тоді я вперше почув колядки. Придя додому, намагався згадати почуте на вулиці, але не зміг. Моя прабаба розтлумачила мені й значення слів з почутої колядки, і самого обряду
Але самі повні враження про народні обряди я привіз із Львова. Разом з іншими учнями нашої школи два роки тому назад я побував на екскурсії в цьому стародавнім місті. Наша подорож була не тільки цікавим, але й пізнавальним, тому що ми не просто гали народні різдвяні обряди, але й приймали в них участь. Повернувшись додому, я навчив своїх друзів різдвяних пісень, почутих там, а в наступному році ми й самі ходили колядувати. Так що всі Святки пройшли незабутні. З тих пор я цікавлюся традиціями інших народів. Я із задоволенням читаю книжки, які містять свідчення про історію й культуру того або іншого народу, я порівнюю наші звичаї із традиціями інших регіонів України й інших слов’янських народів
Скільки обрядів довелося мені побачити. А скільки ще прийде побачити! Адже мир такий великий, життя так дивне, а традиції допомагають збагатити її.
У кожного народу є талановиті митці-поети,письменники. Саме вони прославляють свою країну ,звеличують її серед інших націй світу. Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Він зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства.
Без його імені не можна уявити нашої літератури, нашої культури, нашої країни. Його творчість невмируща. Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві, бо він віддав усі свої сили, щоб врятувати український народ, українську культуру та відкрив перед ними шлях у майбутнє. З плином часу все більше переконуєшся, що поезії нашого Кобзаря — то одкровення, які він висловив на адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь українців.
Тарас Шевченко — це вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Творчість Шевченка — це святиня, якою дорожить і гордиться український народ. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.
9 березня у місті Олешки відбувся мітинг, присвячений 203- роковинам Т.Г. Шевченка, на якому були присутні керівники району та міста, держслужбовці, а також всі небайдужі мешканці Олешок. З кожним роком творчість Великого Кобзаря здобуває все більшого світового визнання. Яскравим підтвердженням цьому є безліч акцій щодо вшанування його творчості.
Так, цими березневими днями у світі набирає великої популярності міжнародний флешмоб «GlobalShevchenko», який громадські організації «Ukrainians» та «Батьківщина Молода» влаштували до Дня народження Тараса Шевченка. Його головна мета – вшанувати пам’ять великого Кобзаря, показавши пам’ятники встановлені по всьому світу та Україні, що свідчить про його визнання та велич.
У рамках заходу присвяченого 203роковинам з Дня народження Т.Г.Шевченкамісто Олешки разом із іншими містами України та Європи долучилось до одночасних читань вірша Тараса Шевченка «В казематі» . Це було наймасовіше одночасне читання творів Шевченка.
На знак пошани до Великого борця за свободу та незалежність нашої держави усі бажаючі поклали квіти до погруддя Т.Г.Шевченка