Тільки-но починало світати, мати, вмившись, зодягала чисту сорочку, підв’язувалася вишитим фартухом і вилазила на лежанку. Я крізь сон чув її лагідну приповідку: «Ну ось і зійшов святець, аж віко підпер!». Незабаром кімната освітлювалася живими зайчиками, спалахували сухі дрівцята, потріскуючи голосними пострілами. Піч гоготіла, коли полум'я лизало своїм язиком челюсті.
Доки варилося снідання, мати місила тісто. То було цікаве видовисько. Материні руки раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто вимішувалося, крутішало. Коли воно нарешті ставало в'язким, як гума, і вже важко було працювати руками, мати призупиняла роботу, будила свою родину й годувала сніданком. Поснідавши, батько йшов на роботу, а я біг на кінець городу, щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий дух. На засланому простирадлом ліжкові, а поверх ще й рушником, пузатилося кілька кругленьких паляничок. Мати була вся в роботі. Легкими рухами рук вона витягувала опецьок тіста, вмокала у воду руки, щоб воно не прилипало, й, перекидаючи з однієї долоні в другу, формувала круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клала паляницю на рушник. Робила вона це так вправно, що я навіть не встигав уволю надивитися.
Доки мати викачувала останню, найменшу паляничку, що призначалася мені, я біг за лопатою і, внісши, приставляв її до печі. На лопату клали капустяний листок, змащений олією або притрушений борошном, й усаджували хлібину. Біле тісто паляниці нариз обдувало гарячим духом печі. Нагнічені челюсті покліпували, паче в безмісячну ніч зорі. Іскорками розжареної сажі здригався жар. Зробивши виделкою кілька в, мати шугала лопату з хлібиною в гарячу утробу печі; потім другу, третю, аж доки не сховалася за челюстями й моя паляничка.
Цей випадок трапився навесні. Я ще тоді навчався у четвертому класі. Ми з татом часто прогулювалися вулицями міста. Ідемо якось вулицею і бачимо хлопчика, який переходив дорогу не по пішохідному переходу, а перебігав її там, де не було світлофора. Коли ж хлопчина біг, якраз на середині дороги у нього підвернулася нога, він упав та забив коліно. У ту ж мить їхали дві автівки. На щастя, водії встигли загальмувати, бо за кермом в середині обох машин знаходилися справжні професіонали. Це було небачене везіння! Мій тато обережно витер серветкою з чола холодний піт: ми ледве не стали свідками страшної катастрофи. А хлопцеві пощастило ще й тому, що поруч опинився лікар і надав бідоласі медичну до
Отже, вкотре я переконався, що не треба перебігати дорогу там, де не можна.
Тільки-но починало світати, мати, вмившись, зодягала чисту сорочку, підв’язувалася вишитим фартухом і вилазила на лежанку. Я крізь сон чув її лагідну приповідку: «Ну ось і зійшов святець, аж віко підпер!». Незабаром кімната освітлювалася живими зайчиками, спалахували сухі дрівцята, потріскуючи голосними пострілами. Піч гоготіла, коли полум'я лизало своїм язиком челюсті.
Доки варилося снідання, мати місила тісто. То було цікаве видовисько. Материні руки раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто вимішувалося, крутішало. Коли воно нарешті ставало в'язким, як гума, і вже важко було працювати руками, мати призупиняла роботу, будила свою родину й годувала сніданком. Поснідавши, батько йшов на роботу, а я біг на кінець городу, щоб наламати широких капустяних листків. За цей час в оселі вже стояв паркий дух. На засланому простирадлом ліжкові, а поверх ще й рушником, пузатилося кілька кругленьких паляничок. Мати була вся в роботі. Легкими рухами рук вона витягувала опецьок тіста, вмокала у воду руки, щоб воно не прилипало, й, перекидаючи з однієї долоні в другу, формувала круглу, наче сонце, хлібину. Злегка поплескавши верхівку, ненька клала паляницю на рушник. Робила вона це так вправно, що я навіть не встигав уволю надивитися.
Доки мати викачувала останню, найменшу паляничку, що призначалася мені, я біг за лопатою і, внісши, приставляв її до печі. На лопату клали капустяний листок, змащений олією або притрушений борошном, й усаджували хлібину. Біле тісто паляниці нариз обдувало гарячим духом печі. Нагнічені челюсті покліпували, паче в безмісячну ніч зорі. Іскорками розжареної сажі здригався жар. Зробивши виделкою кілька в, мати шугала лопату з хлібиною в гарячу утробу печі; потім другу, третю, аж доки не сховалася за челюстями й моя паляничка.
Объяснение:
Небезпечний перехід
План
1. Звичайний день.
2. Перехід дороги не за правилами.
3. Небезпечна пригода.
4. Небачене везіння.
5. Мої висновки.
Цей випадок трапився навесні. Я ще тоді навчався у четвертому класі. Ми з татом часто прогулювалися вулицями міста. Ідемо якось вулицею і бачимо хлопчика, який переходив дорогу не по пішохідному переходу, а перебігав її там, де не було світлофора. Коли ж хлопчина біг, якраз на середині дороги у нього підвернулася нога, він упав та забив коліно. У ту ж мить їхали дві автівки. На щастя, водії встигли загальмувати, бо за кермом в середині обох машин знаходилися справжні професіонали. Це було небачене везіння! Мій тато обережно витер серветкою з чола холодний піт: ми ледве не стали свідками страшної катастрофи. А хлопцеві пощастило ще й тому, що поруч опинився лікар і надав бідоласі медичну до
Отже, вкотре я переконався, що не треба перебігати дорогу там, де не можна.