Перебуваючи в армії, я бачу навколо себе багато рабів. Не фактичних рабів, зрозуміло, а тих, хто психологічно є рабом, не вільною людиною.І я навіть розумію їхню мотивацію. Рабам не треба думати самим, що робити, за них думає хазяїн. Рабів не лякає завтрашній день - вони не загадують на майбутнє і не мають планів, бо плани є тільки у хазяїна. І раби не відповідають за власні дії, вся реальна відповідальність, знову ж-таки, лежить на хазяїні.Панове, це насправді дуже страшно - бачити їх в такій кількості навколо себе. Нібито люди як люди, але не варто покладатися на них.Для раба в тому, що він не виконує обіцянок, не діє за заздалегідь погодженим порядком, всіх підводить, винен Порошенко, Путін, Обама, марсіани, тільки не він! А він "найнещасніша людина, його всі гноблять", і тому він п'є горілку. І навіть бити його особливого сенсу немає, бо він не сприймає це биття як відповідальність за власні вчинки, а лише як чергове "несправедливе гноблення його, бідолашного".Як правило, ці люди все життя проробили найманими працівниками на якомусь великому заводі, без намагань бодай чогось добитися. Насправді тут, в армії, ті, кому я довіряю, як правило, виявляються власниками бізнесу типу невеличких СТО чи водіїв з власною вантажівкою.Раби не відповідають за власні дії, вся реальна відповідальність лежить на хазяїніНе всі, кому я тут довіряю, є підприємцями, але всім підприємцям я довіряю. У нас можуть бути конфлікти і непорозуміння, навіть ворожнеча, але вони не раби. Вони суб'єкти, а не об'єкти. Прикро, що їх небагато.І, до речі, поки я це писав, я спіймав себе на тому, що всередині мене також сидить раб. Він бажає скинути з мене відповідальність за моє життя, і його голос особливо добре чутно, коли ти в черговий раз намагаєшся щось змінити навколо себе і вкотре впираєшся в стінку.
