Написати твір, використовуючи складнопідрядні, складносурядні, безсполучникові складні речення «І дуже-дуже хочеться повірити, що ХХІ століття – все-таки прогрес».
Я вважаю справжнім другом - людину, яка може бути поряд в тяжку та радісну хвилину. Ця людина не завжди може бути поряд, я з нею можу сваритися кожного дня і не бачити її декілька місяців, але коли мені потрібен друг, то ця людина завжди поряд.
В мене в житті було багато друзів: деякі були кілька днів, деякі були кілька тижнів, деякі кілька місяців, деякі кілька років і я можу з впевністю сказати, що справжні друзі були і серед тих, що кілька днів, і серед тих, що кілька років.
Справжній друг - це людина про яку я думаю коли мені погано та згадую коли мені добре, я хочу ділитися з ним всім, можу розповісти будь-яку таємницю та бути смішною, глузувати з себе та друга, просто розважатися, а ще ця людина знає як підняти мене з ліжка, коли я хочу померти.
Природа… Шовковиста травиця манить побродити босими ногами. Ніжне і ласкаве сонечко так і кличе нас засмагнути. Джерельна прозора вода тихоплинної річки приваблює своєю прохолодою. Як же радісно і приємно відчуваєш себе на лоні природи. Не знайти слів, щоб висловити своє захоплення красою рідного краю, не збагнути мудрості матінки-землі, яка наділяє нас не тільки матеріальними, а й духовними дарами. Вона ділиться з нами своїми таємницями, загадками, облагороджує душу.
Скількох митців слова, пензля, музики надихнула природа на створення шедеврів! Скільком подарувала в віру у власні сили, розум, талант, повернула до роботи і життя, врятувала від розчарування. Ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo», втомлений постійним «мушу», «треба», зневіряється в собі, тікає від життєвих проблем, людей на лоно природи. Ось він сідає на полі, заплющує очі і слухає жайворонків: «Вони сіють пісню на дрібне сито і засівають поля». Тут усього багато: неба, сонця, веселої зелені. Краса і гармонія поля відроджують у душі героя потребу в спілкуванні з людиною, прагнення зарадити її горю, тому він і повертається знову до людей.
Природа-чарівниця створила мавок і лісовиків, щезників і перелесників, польових русалок, чугайстрів… Малому Івану Палійчуку з повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вчувається дивна мелодія: то щезник грає на флоярі. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Підрісши, він і сам намагається передати ті мелодії, які звучать у природі на флоярі. Його кохана Марічка співала. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливалося в легку й просту пісню. Природа з її дивами дала своїм дітям хист розуміння навколишньої краси.
Будь-якої пори року, в негоду і сонячний день ми не перестаємо милуватися красою Землі. Й коли з-під снігу пробиваються гарні первоцвіти, ніжно-зелена трава, розпускаються бруньки на деревах. Чудове літо дарує нам теплі сонячні дні. А як приємно йти по осінньому парку, коли під ногами шелестить жовто-багряний килим. І хто не любить кинути оком на засніжені поля, ліси, будинки.
Різні пори року, а ще різноманітніша природа нашого краю. З часів існування людства вона дарує нам безцінні дарунки: ми отримуємо таку необхідну для існування їжу, чисте повітря, навіть ліки. Люди користуються цими дарами і навіть забувають дякувати природі за те, що мають. І вже вважають себе її господарем. Природа любить своїх дітей, як мати, і прощає багато чого. Та іноді не витримує такого неподобства і тоді насилає повені, засухи, землетруси і цунамі. Але це тільки наслідки бездумного втручання людства в природні володіння матері-землі. «Зрубали люди старого дуба», використовують живе дерево на тин — і лісовик відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні. Так описала втручання в природу Леся Українка в драмі-феєрії «Лісова пісня».
Споконвіку вважалося за обов’язок кожного: посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. Тож кожному з нас треба посадити дерево, доглянути клумбу, прибрати за собою місце відпочинку, подбати про красу і природу — тоді тільки ми зможемо називатися Людьми і дітьми матінки-природи.
Я вважаю справжнім другом - людину, яка може бути поряд в тяжку та радісну хвилину. Ця людина не завжди може бути поряд, я з нею можу сваритися кожного дня і не бачити її декілька місяців, але коли мені потрібен друг, то ця людина завжди поряд.
В мене в житті було багато друзів: деякі були кілька днів, деякі були кілька тижнів, деякі кілька місяців, деякі кілька років і я можу з впевністю сказати, що справжні друзі були і серед тих, що кілька днів, і серед тих, що кілька років.
Справжній друг - це людина про яку я думаю коли мені погано та згадую коли мені добре, я хочу ділитися з ним всім, можу розповісти будь-яку таємницю та бути смішною, глузувати з себе та друга, просто розважатися, а ще ця людина знає як підняти мене з ліжка, коли я хочу померти.
Природа… Шовковиста травиця манить побродити босими ногами. Ніжне і ласкаве сонечко так і кличе нас засмагнути. Джерельна прозора вода тихоплинної річки приваблює своєю прохолодою. Як же радісно і приємно відчуваєш себе на лоні природи. Не знайти слів, щоб висловити своє захоплення красою рідного краю, не збагнути мудрості матінки-землі, яка наділяє нас не тільки матеріальними, а й духовними дарами. Вона ділиться з нами своїми таємницями, загадками, облагороджує душу.
Скількох митців слова, пензля, музики надихнула природа на створення шедеврів! Скільком подарувала в віру у власні сили, розум, талант, повернула до роботи і життя, врятувала від розчарування. Ліричний герой новели М. Коцюбинського «Intermezzo», втомлений постійним «мушу», «треба», зневіряється в собі, тікає від життєвих проблем, людей на лоно природи. Ось він сідає на полі, заплющує очі і слухає жайворонків: «Вони сіють пісню на дрібне сито і засівають поля». Тут усього багато: неба, сонця, веселої зелені. Краса і гармонія поля відроджують у душі героя потребу в спілкуванні з людиною, прагнення зарадити її горю, тому він і повертається знову до людей.
Природа-чарівниця створила мавок і лісовиків, щезників і перелесників, польових русалок, чугайстрів… Малому Івану Палійчуку з повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вчувається дивна мелодія: то щезник грає на флоярі. Світ для нього, «як казка, повна чудес». Підрісши, він і сам намагається передати ті мелодії, які звучать у природі на флоярі. Його кохана Марічка співала. Що б вона не бачила в природі, що б не чула — все потім виливалося в легку й просту пісню. Природа з її дивами дала своїм дітям хист розуміння навколишньої краси.
Будь-якої пори року, в негоду і сонячний день ми не перестаємо милуватися красою Землі. Й коли з-під снігу пробиваються гарні первоцвіти, ніжно-зелена трава, розпускаються бруньки на деревах. Чудове літо дарує нам теплі сонячні дні. А як приємно йти по осінньому парку, коли під ногами шелестить жовто-багряний килим. І хто не любить кинути оком на засніжені поля, ліси, будинки.
Різні пори року, а ще різноманітніша природа нашого краю. З часів існування людства вона дарує нам безцінні дарунки: ми отримуємо таку необхідну для існування їжу, чисте повітря, навіть ліки. Люди користуються цими дарами і навіть забувають дякувати природі за те, що мають. І вже вважають себе її господарем. Природа любить своїх дітей, як мати, і прощає багато чого. Та іноді не витримує такого неподобства і тоді насилає повені, засухи, землетруси і цунамі. Але це тільки наслідки бездумного втручання людства в природні володіння матері-землі. «Зрубали люди старого дуба», використовують живе дерево на тин — і лісовик відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні. Так описала втручання в природу Леся Українка в драмі-феєрії «Лісова пісня».
Споконвіку вважалося за обов’язок кожного: посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. Тож кожному з нас треба посадити дерево, доглянути клумбу, прибрати за собою місце відпочинку, подбати про красу і природу — тоді тільки ми зможемо називатися Людьми і дітьми матінки-природи.