Зима! Яка ж це чудова пора! Ось скоро настане Різдво. Як я обожнюю це свято! Батьки готують святкову вечерю, а я допомагаю їм. Ялинка у домі надає особливої атмосфери. За вікном іде пухнастий сніг. За день добряче намело. По телевізору постійно крутяться привітання до свята. Батько ставить на стіл кутю, і починається вечеря. В цей час я відчуваю різдвяну атмосферу, ту, яка чарує своєю таємничістю, ту яку неможливо передати словами. Я щороку дуже чекаю на це свято саме заради цієї казкової атмосфери, радості, таємничості!
ГОНЧАР За вікнами згасає день. А може, то тільки здається старо-му Сахронові... Занеміг старий гончар, лежить на дерев’яному ліжкові. В хаті вечорова сутінь... Сонце майже навкруг обійшло дідову хату і вже в приза -хідне напільне вікно жбурнуло золотим полум’ям. Сліпучий сніп проміння впав на двері, висвітив мисник коло одвірка і полицю, що темніла на білій стіні. У миснику і на полиці стоять глечики, коники, куманці, ма -кітерки, горщики, журавлики, баранці — все це зробив дід Сахрон своїми руками. З глини народилися вони... Для нього всі ці гончарні вироби як діти. Він навіть пам’ятає, коли вони з’явилися на світ... Давно, ще малим, потрапив Сахрон до гончарні, і завертівся його круг. Навчався в самого Пошивайла Тараса, знаменитого майстра, якого знали на всіх ярмарках... Від Пошивайла і перехоплював науку малий Сахрон. Мав особливе відчуття до глини... Сахрон брався до діла, як маляр або музикант. Неспокійний, трепетний. До глини завжди придивлявся: щоб з доброго родовища була та, щоб вимішана старанно, не густа і води не було в ній за -йвої. І вже коли брав із замісу, то неначе зачерпував пригорщами зерно із пшеничного вороха. Клав на круг, обіймав обома руками той кавалок мокрої глини і починав священнодіяти. Піднімав уверх, формував свого глечика чи куманця, виліплював чутливими паль -цями, вкладав у сиру глину тепло долонь своїх і жар своєї душі. Стінки того виробу мусили бути не товсті і не перетончені, рівними, як сталевий лист під умілою рукою ковали. І вже так старався гончар, щоб не було по боках жодного бугрика чи виїмки. І виходили з-під його рук не просто горшки, макітри, виходила пісня, витворена з глини. Загартована в печах на огні, та пісня дзвеніла потім на всіх ярмарках, скликаючи до себе дівчат і молодиць. А ще, бувало, як розмалює сам глечика, вазу чи куманця маками, пшеничними колосками, жолудями а чи пелюстковим цвітом соняхів, жар-птицями та жайворонням, то вже й сам не вірить, що це його робота. Якими тільки барвами не грала його одухотворена глина, якими звуками не видзвонювала. Радувала вона і слух, і зір, і душу...
Батьки готують святкову вечерю, а я допомагаю їм. Ялинка у домі надає особливої атмосфери. За вікном іде пухнастий сніг. За день добряче намело. По телевізору постійно крутяться привітання до свята. Батько ставить на стіл кутю, і починається вечеря. В цей час я відчуваю різдвяну атмосферу, ту, яка чарує своєю таємничістю, ту яку неможливо передати словами.
Я щороку дуже чекаю на це свято саме заради цієї казкової атмосфери, радості, таємничості!
За вікнами згасає день. А може, то тільки здається старо-му Сахронові... Занеміг старий гончар, лежить на дерев’яному
ліжкові. В хаті вечорова сутінь...
Сонце майже навкруг обійшло дідову хату і вже в приза -хідне напільне вікно жбурнуло золотим полум’ям. Сліпучий сніп
проміння впав на двері, висвітив мисник коло одвірка і полицю,
що темніла на білій стіні.
У миснику і на полиці стоять глечики, коники, куманці, ма -кітерки, горщики, журавлики, баранці — все це зробив дід Сахрон
своїми руками. З глини народилися вони... Для нього всі ці гончарні
вироби як діти. Він навіть пам’ятає, коли вони з’явилися на світ...
Давно, ще малим, потрапив Сахрон до гончарні, і завертівся
його круг. Навчався в самого Пошивайла Тараса, знаменитого
майстра, якого знали на всіх ярмарках...
Від Пошивайла і перехоплював науку малий Сахрон. Мав
особливе відчуття до глини...
Сахрон брався до діла, як маляр або музикант. Неспокійний,
трепетний. До глини завжди придивлявся: щоб з доброго родовища
була та, щоб вимішана старанно, не густа і води не було в ній за -йвої. І вже коли брав із замісу, то неначе зачерпував пригорщами
зерно із пшеничного вороха. Клав на круг, обіймав обома руками
той кавалок мокрої глини і починав священнодіяти. Піднімав уверх,
формував свого глечика чи куманця, виліплював чутливими паль -цями, вкладав у сиру глину тепло долонь своїх і жар своєї душі.
Стінки того виробу мусили бути не товсті і не перетончені,
рівними, як сталевий лист під умілою рукою ковали.
І вже так старався гончар, щоб не було по боках жодного
бугрика чи виїмки. І виходили з-під його рук не просто горшки,
макітри, виходила пісня, витворена з глини. Загартована в печах
на огні, та пісня дзвеніла потім на всіх ярмарках, скликаючи до
себе дівчат і молодиць.
А ще, бувало, як розмалює сам глечика, вазу чи куманця
маками, пшеничними колосками, жолудями а чи пелюстковим
цвітом соняхів, жар-птицями та жайворонням, то вже й сам не
вірить, що це його робота. Якими тільки барвами не грала його
одухотворена глина, якими звуками не видзвонювала. Радувала
вона і слух, і зір, і душу...