НЕПРАВИЛЬНО розставлено розділові знаки при прямій мові в реченні А «Кобилянська – це дійсний жрець мистецтва, правдиве його святилище», — сказав Микола Євшан. Б Видатний громадський діяч, подруга письменниці Наталія Кобринська згадувала: «Неймовірна витримка, дивовижна пунктуальність, незбагненна тактовність Ольги Кобилянської свідчили про її високу внутрішню культуру». В «Нащо знати тобі ту біду, від якої ніхто не врятує? — запитує Т. Севернюк у поезії «Лист Ольги Кобилянської до Осипа Маковея» і додає — Не покличу з собою тебе, бо твій корінь у іншому ґрунті». Г «Будинок, що на вулиці Димитрова, 5 у Чернівцях, — ділиться своїми враженнями науковець В. Вознюк, — 27 листопада 2009 року відсвяткував 65-річницю з дня затвердження його як літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської». Д «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по- німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок», — згадує Ольга Кобилянська в автобіографії.

Морозне сонечко тільки но піднялось на блакитному чистому небі , а вже прудкі пташки вишукують собі поживи під м'яким і пухнастим снігом. Дерева стоять у снігу, немов яблуні в цвіту. Білі-білі. І тільки де-не-де видніються червоні кетяги горобини. Таємниче стоять ялини, закутані в теплу білу шубу зі снігу. Шосе вже скинуло з себе білосніжний наряд, і здається, що дорога чорної змією звивається між високими будинками в білосніжних шапках.  Незважаючи на ранню годину, люди кудись поспішають, залишаючи на снігу ланцюжки своїх слідів, які переплелися між собою. 

Я люблю такі зимові ранки, вони дарують мені натхнення.

зима – це не дати на календарі. Адже вона може і не прийти першого грудня. Останнім часом її доводиться чекати довго. Кажуть, що виною цьому глобальне потепління. Але як жити без зими, без справжньої, зі снігом, зі свіжим морозним повітрям?

Для мене зима – це білий, іскристий сніг увечері. Це малюсінькі сніжинки, прозорі кришталики на пухнастій рукавичці. Їх так хочеться з’їсти, хоча дорослі забороняли це з дитинства. Це такий час, де я завжди буду щасливою дитиною, буду верещати, ковзаючись на льодяній гірці, буду тягти за собою санчата, буду ліпити та кидати сніжки, поки руки не «відмерзнуть» остаточно, і не буду боятись захворіти потім. Буду бігти по доріжці, де бадьоро хрумтить утоптаний сніжок під ногами…