Невеликий твир роздум на одну з тем : 1."не вважай себе великою людиною за розміром своєї тіні під час заходу сонця. 2 на твоему людському шляху каминня ,яке ти повинен прибрати,щоб тим ,хто йде за тобою ,було легше 3.видомо,що поганый той школяр,який учителя не переважить на одну из этих тем, все

3.Чим більше знаєш, тим більше можеш. Знання — велика сила. Тому я погоджуюсь із висловом Леонардо да Вінчі: «Поганий той учень, який не перевершує вчителя». Підтвердженням цього є розвиток науки. Якби науковці не роби- ли відкриттів, то, мабуть, ми б до цього часу не мали б комп'ютерів, Інтернету, не їздили б на потягах і автомобілях. Саме людські знання до запустити в космос супутники й відкрити планети сонячної системи. Сучасний світ потребує людини з високим рівнем загальної культури, людини ефективної, здатної швидко орієнтуватися й приймати оптимальні рішення в складних обставинах. Чим вищий рівень знань людини, тим ширші можливості відкриваються перед нею, тим легше знаходить вона своє місце у світі. Тому проблема оволодіння знаннями стає чи не найголовнішою. «Чим більше знаєш, тим більше можеш», —говорив Е. Абу. Яскравим прикладом підтвердження цієї думки може слугувати життя й творчість Леонардо да Вінчі. Розум живописця подібний до дзеркала, що відбиває все розуміння світу. Ці слова стосуються не сприйняття, а філософського осмислення. Пошуки як художника тісно перепліталися з пошуками вченого Леонардо, універсального генія. Художня творчість була лише частиною його діяльності, спрямованої до наукових відкриттів технічного новаторства. Коли Леонардо виповнилося 15, батько привіз сина у Флоренцію й віддав на навчання до Андре Верроккьо—скульптора, живописця, ювеліра. Його майстерня була осередком найпередовіших аналітичних пошуків.Джордано Базарі,біограф італійських художників епохи Відродження, розповідав: «Коли Андре писав на дереві образ із зображенням святого Іоанна, Леонардо намалював на ньому ангела, що тримає одіж, і хоча був ще юнаком, виконав його так, що ангел Леонардо вийшов набагато кращим за постаті Верроккьо». Працюючи разом з учителем, художник-початківець перевершив його, домігшись якісно нового звучання образів — глибокої поетичності. До цього часу належить і перший датований твір Леонардо «Вид на долину Арно поблизу Пізи». Вступивши в товариство святого Луки, художник розпочав самостійну діяльність, однак зв'язок з учителем він підтримував. Картини митця народжувалися на світ повільно, тому що писати для Леонардо означало вивчати. «Живопис — це наука і законна дочка природи»,— стверджував він в одному із записів. Виникнення кожного твору Леонардо передувало тривале збирання матеріалу, створення великої кількості начерків. Найвідоміший твір Л. да Вінчі — «Джоконда». Портрет заворожує глядачів уже протягом п'яти століть. Притягальна сила «Джоконди» пояснюється психологічною багатогранністю образу, котрий живе, дихає, змінює нюанси звучання. Трепет життя присутній у всьому: у пасмах старанно виписаного волосся, прикритого вуаллю, у складках одягу, у виткому орнаменті коміра сукні, у руках, що спокійно лежать. Неоднозначний і пейзаж, вечірній, ніби освітлений примарним місячним сяйвом: петляє дорога, звивається стрічка ріки, зеленувато-блакитні води течуть повз гори, що здіймаються ввись, немов химерні видива, вершини гір у міру заглиблення стають блакитними.Визнаний геніями, оточений численними учнями, Леонардо й далі вів наукову та художню творчість: ці дві форми доповнювали одна одну,вели до однакової мети — пізнання Всесвіту. Нелегко назвати галузь знань, яка б не привернула його увагу. Записи Леонардо успадкував його улюблений учень Франческо Мельці. Для Л. да Вінчі набуття знань означало не пасивне їх зберігання, а активне використання для проникнення у світобудову. Універсальною наукою пізнання, на думку майстра, був живопис. Не можна не згадати давньогрецького філософа Аристотеля—учня Платона, вихователя Александра Македонського. Твори Аристотеля охоплюють усі галузі знань того часу. Він — основоположник формальної логіки, творець силогістики. Приїхавши в Афіни, добре вивчив основні положення філософії Платона й міг поставитися до них критично, Платон високо цінував Аристотеля й називав його «розумом», Аристотель провів із Платоном 17 років. Є підстави думати, що Платон любив свого геніального й непокірного учня й не тільки передав йому всі свої знання, але й перелив у нього всю свою душу. Між учителем і учнем зав'язалася міцна дружба з усіма її атрибутами — тимчасовими незгодами та гарячим примиренням.