Нужно поменять прямую речь на непрямую що по собі лишаєш, людино? вони пливуть річкою. краса така, що івасю хочеться плака ти. на лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. останні — зовсім маленькі. івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм. — бачиш, івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли на родився твій татко, а потім щороку саджав нові. восени збирав жолуді, а навесні — саджав. щось приймалося, а щось ні. а потім уже з татком твоїм сюди приходив. а ці вже твій татко посадив, коли ти народився. їм стільки років, скільки й тобі. бачиш, який гай піднявся за скільки років. люди по гриби ходять. скільки разів чула: «де збирали? в івановому лісі». — бабуню, а я можу посадити свої дубочки весною? — ну, певно, що можеш! у жовтні приїдемо, назбираємо жо лудів, а навесні посадиш. вони йдуть далі. але що це? увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. під самим цвинтарем купи буді вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло. бабуся зупиняється й схвильовано запитує: — це що таке, івасю! хто це зробив? — це, мабуть, туристи — вони тут ціле літо жили, а це, — івась показує на гору сміття біля цвинтаря, — хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили. ну, того, що ліс прихапав. увечері вже бабуся з онуком сі на ґанку. небо, усіяне зорями, нахиляється низеньконизенько, а чумацький шлях, здається, починається з їхнього двору. — бабуню, подивись! зорі то гаснуть, то спалахують, і так без кінцякраю! — так, івасю! бачиш, засвітилася зірочка — то людина наро дилася. а ось пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. бачиш, яку яскраву дорогу залишила. значить, і люди на була така ж — яскрава, як зоря. бабуся задумалася, а івась міцніше притулився до неї. — бабуню! ти говорила, що господь кожному долю пише. але ж не кожна людина добра? чому господь не робить усіх добрими, чесними й розумними? який би тоді світ був гарний! — та ж над людиною не тільки господь трудиться, але й ди явол. господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну. івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі. — бачиш, івасю, людина порізному життя може прожити, різний слід по собі залишити. можна занапастити своє життя, як дядько броник; можна жити, як той недоторканний, що зава лив сміттям дорогу до цвинтаря. а можна жити, як твій дідусь: урятувати з вогню твою бабусю настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити півсвіту від наглої смерті. бабуся замовкає, пригортає до себе онука. — будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити маєш. вони сидять обнявшись. дві маленькі людини, дві рідні душі дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.

Що по собі лишаєш, людино?

Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плакати. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі.
Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм.Бабуся, показує внуку на дерева і розповідає Івасеві про те, як оті перші дуби його дідусь посадив, коли народився його татко, а потім щороку саджав нові. Як восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з його татком сюди приходив. А ці вже його татко посадив, коли він народився. Їм стільки років, скільки й Івасеві. Бабуся милується гаєм, адже сюди люди по гриби ходять і називають його Іванів ліс.
  Івась запитав бабусю, чи може він посадити свої дубочки весною? Бабуся запевнила внука, що у жовтні вони разом приїдуть, назбирають жолудів, а навесні він їх посадить.
Бабуся з онуком ідуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою
встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна
кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи буді­вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло.
Бабуся зупиняється й схвильовано дивується, хто це зробив. Івась відповідає, що це, мабуть, туристи, які тут ціле літо жили, а цю гору сміття біля цвинтаря, хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили, того, що ліс прихапав.
Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне
зорями, нахиляється низенько­-низенько, а Чумацький Шлях,
здається, починається з їхнього двору.
  Івась показує бабусі на зорі, які то гаснуть, то спалахують без
кінця­-краю і слухає її розповідь, що коли засвітилася зірочка — то людина наро­дилася, а якщо пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Якщо зірка яскраву дорогу залишила, значить, і люди­на була така ж — яскрава, як зоря.
Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї і запитав, чи Господь кожному долю пише, але ж не кожна людина добра, і чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними, світ тоді був би дуже гарний.
Бабуся відповіла,що над людиною не тільки Господь трудиться, але й ди­явол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина
має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну.
Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких
відсвічуються зорі.А бабуся розповідає Івасю, що людина по­-різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Може занапастити своє життя,
як дядько Броник, може жити, як той недоторканний, що зава­
лив сміттям дорогу до цвинтаря. А може жити, як його дідусь:
урятувати з вогню його бабусю Настю, посадити гай, щоб людей
звеселяв, заступити півсвіту від наглої смерті.
Бабуся замовкає, пригортає до себе онука і навчає його, щоб він,  за життя           думав, що по собі залишити має.
Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі
дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.