Ми нічого не могли заперечити Оленці, бо й самі не знали, що нам привезуть. Однак думка Петра всіх нас зацікавила. Ех, якби ж у нас було легше з саджанцями, які б ми сади виростили! Та ось нарешті прийшла довгождана машина. Песимістичні прогнози деяких наших учнів справдилися — у кузові лежали клени та кілька десятків вишеньок. Оце і все. Прийшов дід Ялисей, довго щось прикладав у думці, нарешті сказав:— Клени посадимо по боках саду, щоб вони захищали вишеньки від морозів та вітрів. На безриб’ї і рак риба. Починаймо! Ми стоїмо довгим рядом уздовж майбутньої алеї, а дід Ялисей знову метушиться з шнуром. Коли вже все було підготовлено — біля ямок стояли відра з водою, а в ямках — тоненькі деревця, Устим Гаврилович прокашлявся і виголосив коротку промову:— Сьогодні ми закладаємо наш спільний шкільний сад... Хай кожен з вас посадить власними руками деревце, щоб йому не було соромно дивитися в очі людям. Ви будете зростати разом зі своїми деревцями, потім поїдете вчитися, працювати, а вони залишаться тут. Оці дерева будуть свідками вашої любові до школи, до природи, до праці. Колись ви, уже дорослими людьми, прийдете до них і згадаєте свою щасливу золоту пору — пору юності. Замелькали лопати, у ямки полетіла земля. У цю ж мить почулися звуки маршу — ми навіть не помітили, як гурток струнних інструментів вишикувався на терасці і спеціально заграв для нас. У всіх був піднесений настрій, ніби ми оце прийшли на якесь урочисте свято. Оленка, яка садила свою вишню поруч зі мною ла мені на вухо:— Зав’яне твоя вишня — пропаде молодість... Лий більше води!Я засміялася. І хоч не вірила в цей знак, усе ж вилила зайве відро води у свою лунку: жаль все ж таки було своєї молодості. Дерева були посаджені, і ми поглянули на свій шкільний город: його вже важко було впізнати. Що не кажи, а навіть молоденький сад, який оце тільки-но зіп’явся на ноги, хвилює серце й міняє на краще вигляд школи. Кожен стояв біля свого деревця й оглядався — таки справді чудесно! Дід Ялисей присів біля вишні, яку посадила Оленка, сказав нам:— От ви й виконали першу заповідь життя — посадили деревину. Але посадити — це півділа. Доглянути треба деревце, коза-дереза! З ним може скоїтись лихо — адже воно вутле, ніжне й беззахисне, мов дитя. Може, доведеться комусь і пересаджувати або щодня поливати, поки воно вчепиться міцненько в ґрунт. Та то не біда, якщо доведеться походити коло нього. Зате ж радість яка — ростиме дерево на землі. У старого світилися очі.— Колись було таке свято — вербна неділя. Хороше свято, зелене, хвилююче. Ще було не встигнеш встати вранці, а вже тебе бабуся будить, похльостуючи по обличчю зеленим галуззям:— Не я б’ю, верба б’є...Цього дня кожний господар ішов у леваду, зривав кілька гілочок верби і втикав їх у своєму городі: таке вже дерево, де не ткни — прийметься. Тепер це свято забувається. Може, й справді воно вже віджило, та жаль тільки, що люди перестали по весні вербу садити. От якби нам придумати хороше свято дерева, свято зеленого друга! Як же воно потрібне...
