П варіант 1. Позначте речення, у якому неправильно вжите звертання.
АВалеріє Григоровичу, зачекайте, будь ласка!
Тоо
БЯрославе Петровичу, радий вас бачити!
в Євгеніє Миколаївно, підготуйте доповідь!
ГЮліє Максимівно, до ть колезі!
2. Позначте речення, у якому додаток не відокремлюється комами.
А за винятком баби Оришки малий Чіпка нікого не любив.
БА я не знаю нічого ніжного окрім берези.
нус 1. Таро
В На його подвір'ї замість похилої хатини стояв веселий будинок.
ГСашко вирішив відповідати замість товариша. ісіктер us of TRITO
3. Обставину НЕ ТРЕБА відокремлювати комами у реченні:
A Сніг іде і сяйво розсіваючи бліде зволожує афіші і обличчя.
Б. Степ зігнавши із себе ранкову прохолоду виграє зеленими барвами. -
В. Над озером холонув вечір зануривши в мілкі береги далеке полум'я хмар.
Г. Дівчина все ще стоїть заломивши руки. Тоа
Д. Білий кінь повiддя попустивши летить у степи.
4. Поширене означення НЕ ТРЕБА відокремлювати комами в реченні
А. Зачарований прекрасним вечором я довго блукав понад берегом річки.
Б. Світ до захмелiння прекрасний розступався на всі чотири боки
Riне
В. Невідомий нікому сідаю на лавку слухаю й дивлюся.
Г. Край моря сонце золотить укриті лісом гори.
Д. Обігріте й нагодоване затріпотіло пташенятко крильцями. а тоо
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.