Письмовий твір-опис зовнішності андрія чайковського у художньому стилі.

Лягушка належить до земноводним, а до бесхвостым амфибиям.). Жаби дуже добре освоїли нашу планету, заселивши її до полярних кордонів континентів. Їх можна зустріти й у лісах і болотах, й у глибині пустель, якщо є хоча б крихітний джерело води. Жаби живуть й у диких, ще неосвоєних людиною районах планети, і великих містах. Вони живуть і деревах, й у землі, бувало, коли на двометрової глибині у твердій глині знаходили живих жаб.Розмаїття місця проживання жаб відбилося й з їхньої видовій розмаїтті. Вони можуть і маленькими, максимум одного сантиметри завдовжки, і гігантськими - до 33 сантиметрів і вагою 3,5 кг. Жаби своєрідні чемпіони зі стрибків у довжину: у разі небезпеки окремі роблять триметрові стрибки. Жаби як плавають і стрибають, можуть літати спритнішим птахів. Так веслоногие жаби, ширяючи як белки-летяги, легко покривають відстань 10-12 метрів.Коли з води, жаби зберегли потреба в вологій шкірі. На відміну від інших істот, які населяють планету, тіло безхвостих амфібій покрито голою, нічим не захищеної, вологій шкірою, що являються прекрасною грунтом у розвиток різноманітних мікроорганізмів. А, щоб цього не сталося, жаб'яча шкіра виділяє бактерицидні речовини. Це пояснює, чому жабу кидали в молоко, щоб останнє не скиснуло. Але часом слиз може навіть отруйною. До речі, найядучішими істотами у світі не є змії, а жаби.Більшість жаб має протекційною забарвленням, що допомагає їм спритно ховатися, та деякі види амфібій дуже люблять змінювати кольору, іноді навіть затьмарюючи хамелеона.В усіх жаб задні лапи довгі, з перетинкою між пальцями, дозволяють добре стрибати й чудово плавати. Харчуються вони у основному комахами.У нашій країні найчастіше трапляються озёрная, трав'яний і остромордая жаби. Найбільша їх озёрная. Представники цього виду такі великі, що може проковтнути навіть миша чи дрібну птицю. Живуть ощёрные жаби завжди близько води. І це остромордую чи трав'яну жаб можна знайти у воді тільки певний період розмноження: потім вони переселяються у ліси, на луки, в болота й живуть до осені. У Білорусі клімат холодний, тому жаби взимку ціпеніють і ховаються до весни в прелях листі чи дні водоёмов.Мабуть, немає, який би не знав, як квакають жаби. Багатьом доводилося весняної часом чути і багатоголосі «жаб'ячі концерти» коли сотні рулад зливаються в оглушливий хор. Тривалий час вважалося, що «співають» жаби завжди однаково. Проте, як з'ясувалося, лунаючи ними звуки дуже різноманітні і наповнені змістом й інших земноводних.Так, оживлённые весняні заклики самців є позивними сигналами для самок. По-особому «галдят» жаби під час розділу території. Зовсім інший голос вони під час небезпеки: коли жабу схопить хижак, вона видає жалібний крик – попередження для родичів.Голоси в жаб зазвичай гучні, але різні в кожного виду. Голос індійської тигровій жаби нагадує тріск разрываемого полотна. Североамериканская лягушка-бык мукає подібно корові, внаслідок чого і має свою назву.У жаб надзвичайно велику значення у науці. Важко переказати все відкриття, якими людство зобов'язане дослідам над жабами. Біологи вдосконалювали ними свої методи фізіологічного експерименту. Амфибии послужили і фізиці: в 1780 р італійський дослідник Луїджі Гальвані встановив, що ніжка жаби скорочується під впливом електричного заряду. І жаб'яча лапка на довго стала єдиним вимірювальним приладом электрофизики. З до жаб вивчають генетичний апарат клітини, регенерацію органів, сумісність тканин та багато іншого.У Парижі в будинку Пастерівського інституту споруджено пам'ятник жабі коштом, зібрані студентами-медиками, з поваги та вдячності за воістину неоціненні заслуги цього малоприметного створення медичних, фізіологічних і фармакологічних дослідженнях. Є й другий пам'ятник жаби – у Токіо.   

Обережним бути не завадить

Літо. Скільки див воно дарує: подорожі, відпочинок, екскурсії у мальовничі куточки нашої країни. Звісно, кожна дитина чекає літа, бо воно приносить канікули. Три місяці — так багато веселого часу. Скільки різних пригод трапляється, скільки вражень!
Я хочу розповісти про випадок, який стався минулого року на морі. Щоправда, не зі мною.
Героїня мого оповідання — Марічка, десятирічна дівчинка, красива білявка з голубими оченятами.
Одного довгоочікуваного дня дівчинка разом із сім'єю сіла в потяг і помчала-полетіла назустріч морю.
Марічка ніколи раніше не бачила цього синього дива: раптом перед очима постала блакитна далеч, аж до самого обрію. Морська гладінь виблискувала на сонці міріадами іскорок.
— Мамо, яке море безмежне і привітне. Я йду з ним привітаюсь ближче, — впевнено сказала Марічка.
—  Обережно, дитино. Воно дійсно гарне, але може бути небезпечне.
—  Ну що ти, мамо! Хіба я маленька! — махнула рукою дівчинка і, не слухаючи останніх слів матусі, помчала у воду. Марічка не зрозуміла, чому мама так каже. Вона хлюпалась у водичці, забавлялась, не помічаючи, як відходить все далі від берега. Та ось одна велика піниста хвиля накрила дитину. Мить — і Марічка опинилась під водою. Що було далі — вона не пам'ятає.
Дівчинка розплющила очі — і побачила біля себе переляканих батьків і двох високих чоловіків у рятувальних жилетах. Вони лагідно посміхнулись і сказали:
—  Так, море гарне і добре, але обережним бути не завадить.
вам, —ледве промовила Марічка. І, притулившись до мами, заплакала...