Пошуково-вибіркова робота · Прочитати речення з відповідною інтонацією. Знайти й виписати спочатку складні речення з безсполучниковим і сурядним зв’язком, потім — з безсполучниковим і підрядним зв’язком та сурядним і підрядним зв’язком. Розставити потрібні розділові знаки. Пояснити вживання їх.
1. Пливе у сірі безвісті нудьга пливе безнадія і сти_ха хлипає сум. 2. Плачуть голі дерева плачуть солом’яні стріхи вмивається сльозами убога земля і не знає коли осміхнеться. 3. Вітер стукав дверима по покинутих хатах корови блукали по дворах та гризлися собаки поміж роями сухого листя. 4. Уже нічого нема на вулиці все щезло як сон пил поволі сідає на землю а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завмираючих згуків. 5. Важким
холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею тріпалися зорі наче в небесному акваріумі грали золоті рибки. 6. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку щоб обсушитись гляне на себе в калюжу і знову лізуть на нього важкі розтріпані хмари (З тв. М. Коцюбинського).
· Дослідити, чим ускладнені частини складних синтаксичних конструкцій.
· Накреслити схеми складних речень з різними видами зв’язку.
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Як і рідна мова, звичаї об'єднують людей в один народ.
Багатющий скарб звичаїв нашого народу ми отримали в спадок і мусимо зберегти його та, нічого не втративши, передати нашим дітям, щоб не перервався зв'язок поколінь, щоб зберегти генетичну пам'ять нашого народу.