поставте розділові знаки 1. Через історичні місця події дати як через магічні кристали висвічується нащадкам сива давнина. 2. Вона схожа з матір'ю як дві краплі води. 3. Франко як літературний критик подав коментар роману. 4. Знані й невідомі давні події немов глибинні живлющі джерела напоїли наснажили героїчним духом легенди й богатирські поеми - билини. 5. Сонечко грало рожевим промінням по pівній як скло пелені Дніпра/pіки. 6. Нащадкам передам багату українську мову як цінний скарб. 7. Микола ліс як своїх п'ять пальців знає. 8. Весело глянули хмарки в блакитне море як у люстро.9. Собор ніби сховався у темно-зеленому лісі. 10. Чорнів як ноги павука мольберт у куточку. Хмари піднялися вище мов пасма диму. 11. Чому ти як у воду опущений стоїш переді мною? 12. Одірвався один листочок з гілки й повалив як човник у сухому пахучому осінньому повітрі.​

улітку багато людей задіяні у праці на полі. хто догляда овочі, хто косить траву, а хто вже збира перші врожаї. відпочиваючи за містом, я часто спостерігав за такими працьовитими людьми і мені дуже їх старанність. наприклад, ви можете запитати: "що може зацікавити у праці звичайного косаря? ". та чи знаєте ви - наскільки, це клопітка робота? тільки но сонце починає сходити на небі, а косар вже прямує на своє поле. спочатку він обходить і обдивляється траву, вибирає з неї гілля, що можє заважати і починає точити косу. до роботи він приступа завзято і починає прокошувати невеликі рядки один за одним ві траву в один бік. під час замаху косар стоїть прямо і опирається на одну ногу. працює   довго, майже до обіду, без перепочинку, а опісля знову береться за діло з тією самою енергією. я дуже поважаю таких людей, за їх силу і характер.

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.

Подробнее - на -