Сьогодні ми живемо в ХХІ сторіччі. Якщо глянути на всі наші досягнення поверхнево, то все в нас дуже добре. Ми забезпечені транспортними, інформаційними, мобільними та іншими засобами. До наших квартир підключено водо-, газо- та теплопостачання. В самих квартирах є гарні меблі, побутова техніка, різні книги, іграшки, одяг. Але, насправді, ми все-таки бідні люди. В нас відсутні такі високі почуття, як доброта, жалість, щедрість, любов один до одного. Ми перестали поважати старших та батьків так, як вони на те заслуговують, ми перестали радіти високим досягненням свого товариша, ми забули, що потрібно старшій людині поступитись місцем в автобусі, ми не підійдемо до людини, яка лежить зимою біля зупинки і не подає ніяких ознак життя, і, скоріше за все, не поспішимо надати їй до Ми відводимо очі, щоб не бачити жебраків, ми нічого не знаємо про сиріт, ми нічого не хочемо знати про безпритульних. Чи не пора нам відкрити очі простягнути руку до тим, хто вже втрачає надію її отримати? Чи не час запустити в наші серця любов, взаєморозуміння, добро, турботливість, а байдужість, злість, заздрощі та невихованність вирвати з глибоко вросшими коріннями. Якби це було в моїх силах, то я зробив би все від мене залежне аби зробити наш світ ідеальним, світом духовних цінностей. Я наповнив би душі всіх людей чистими і щирими почуттями, які б збагатили їх, кликали до самовдосконалення та любові до людей і Бога.
