Позначте рядок, у якому порушено правила спрощення в групах приголосних. * А Ремісник, абстрактний, піаністчин, пискнути;
Б якістно, участник, туристський, пестливий;
В кістлявий, пристрасний, дилетантський, пропускний;
Г комендантський, буревісник, баяністці, шістнадцять.
Мова — найважливіший засіб спілкування. Без мови не зможе існувати народ, не розвиватиметься його культура. Одним із найчарівніших скарбів, які були створені людиною, є саме мова. Вона має велике значення в житті кожного з нас .
Знання рідної мови — перша ознака освіченої людини. Як приємно спілкуватися з людиною, яка правильно висловлює свої думки, користуючись усіма багатими відтінками рідної мови. Добре тому жити, хто вміє гарно говорити, — стверджує народна мудрість. І, навпаки, співчуття викликає людина, яка не удосконалює своє мовлення.
— Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона.
— Я маю написати твір про те, ким я хочу стати.
— Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама.
— Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я.
— Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем?
— Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я.
— Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко.
— Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе?
— Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра.
— І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я.
— Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою.
За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама.
— Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона.
— У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми.
— А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона.
— Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми.
— Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати!
- Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала
матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама.
Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!