Про що думав хлопчик, коли вирішив віддати товаришеві свою річ? запиши товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідських дворах. але найбільше я дружу з ігорем. ми й живемо в одному будинку, в одному парадному, на одному поверсі, і навчаємось в одному класі, і сидимо за одною партою. всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. і справді: обидва біляві, кирпаті, довгошиї, в обох сірі в цяточку очі, веснянки на носах і щоках. проте в чомусь і не схожі. ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, а я тільки тридцять четвертого, в нього зріст метр і двадцять дев’ять сантиметрів, у мене — на три сантиметри менше. зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, він, однак, скільки не пробував, — не виходить. яка в нас дружба — судіть з такої пригоди. коли похолодало і випав сніг, ігореві, щоб не мерзли руки, купили зелені вовняні рукавички. м’якенькі й теплі-теплісінькі. я теж захотів такі самі. мама купила й мені. одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками. як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули, а в нас обох немає по рукавичці. в мене — лівої, в ігоря — правої. наступної перерви майже всім класом шукали. перерили в шкільному дворі геть увесь сніг і не знайшли. — ну, куди вона поділася, — сумував ігор. — тепер вдома будуть — і мене — журився я. після того вже й учителів мало слухали на уроках. усе думали про загублені рукавички і про те, як це пояснити вдома. мені ще нічого. мама, звісно, погнівається, обізве гавою-роззявою, потім пересердиться і знову купить нові рукавички. ще й тато може заступитися. скаже: «з ким такого не буває» бо він минулої зими також загубив десь навіть не одну, а дві свої шкіряні рукавиці. а ось ігореві більше перепаде. в нього і мати сердитіша, і заступитися, мабуть, нікому — його ж батько, певно, ніколи не губив рукавиць. жаль, дуже жаль і «а що, як віддати йому свою рукавичку? — раптом подумав я. — в нього ж права, в мене — ліва. якраз і буде » авжеж, так і зроблю — ві свою. тоді дома не взнають, що він загубив, і не лаятимуть. але ж ігор може й не взяти. знаю його. скаже: «чого це ти мені свою віддаєш? бери краще мою». звичайно, він трохи матиме рацію. коли я його виручу, ігореві буде зовсім добре. а мені? мені — гірше. то хоч одну рукавичку принесу й покажу мамі, менше, може, гніватиметься. а як жодної не матиму, сердитиметься дужче, це ж ясно. ні, якщо вже віддавати ігореві свою рукавичку, то треба, щоб і він про це не так і зробив. наприкінці останнього уроку засунув тихцем рукавичку в ігорів ранець, глибоко, на саме дно. «ото здивується, як знайде! — тішився я. — прийде зі школи додому, повитягає з ранця книжки, пенал, тоді — зирк! — аж у ньому й друга рукавичка спокійненько лежить. «і як вона там мабуть, хтось із хлопців або дівчат навмисне засунув, щоб покепкувати з мене», — подумає і радий-радий буде, що так щасливо все закінчиться». однак вийшло непередбачене, довелося самому дивуватися. коли я вдома викладав на стіл із свого ранця книжки та зошити, то разом з ними витяг і зелену вовняну рукавичку. спершу подумав, що ми з ігорем переплутали ранці. таке вже не раз було, бо вони однакові. щоб цілком переконатися в тому, подивився на зошити. ні, зошити мої. значить, не переплутали. а як же тоді в мій ранець потрапила оця рукавичка? адже я добре пам’ятаю, що засовував її не в свій, а ігорів. стривай, стривай, рукавичка ж із правої руки! тепер усе виявляється, ігор теж хотів мене виручити і засунув у мій ранець свою рукавичку. от комеді хапаю рукавичку і мерщій до ігоря. тільки відчинив свої двері, як відчиняються навпроти і його. я тримаю в руці зелену вовняну рукавичку, і він держить таку
Цим він проявляє справжню дружбу