Прочитайте речення, проаналізуйте підкреслені дієслова і запишіть їх у три колонки, встановивши належність дієслів до певного дійсного, умовного чи наказового.

1) Веди мене, дорого правоти, як не мені, дай іншому дійти на тихі води і на ясні зорі (Д. Павличко). 2) Тяжкими гронами висять набої, аж повгинались плечі вояків. Впаде команда — й вирушить на гори велике військо сонця і землі (Д. Павличко). 3) Любімо сонце і життя, радіймо квітам і теплу (Із журналу). 4) Як би я тепер хотіла у мале човенце сісти! (Леся Українка). 5) Якби мені черевики, то пішла б я на музики (Т. Шевченко).

- Синку, сьогодня ти маєш до мені прибрати в квартирі
- А що я маю зробити?
_-Ти маєш поскладати свої речі у шафу, скласти іграшки в нішу під диваном і повитирати пил.
- Матусю, це забагато для мене!
- Любий, то ти вважаешь, що для мене прибрати всю хату то не забагато, а для тебе прибрати свої речі і витерити пил це багато?
- Ну мамо!
- Що? Що таке?
- Давай я тільки пил повитираю.
- Ні, ти зробиш все і ще квіти польєш!
- Ну добре, добре, бо ще посуд скажеж помити!
- Ось і домовились! До речі, стосовно посуду...
- Мамо!
- Гаразд, не треба.
- Ну все, починаймо прибирання, бо я ще на вулиці хочу пограти.
- А уроки коли робитимеш?
- Ввечері.
- Гаразд, ставаймо до роботи.

На жанровій картині М. Дерегус відобразив один із можливих епізодів життя юного Тараса Шевченка. 

Дія відбувається під селянською хатою, що стоїть на горбочку край села. У центрі — старий кобзар із малим поводирем, а навколо стоять селяни і зачаровано слухають невеселу оповідь. Тут і молода господиня зі своїм сімейством, і косарі, що повертаються додому після цілоденної праці, і старенька бабуся, і Тарас. Він стоїть найближче до кобзаря, ловить кожен рух, вслухається в кожне слово. Пісня проймає його до глибини душі. Про це говорить зосереджений погляд, недитяча задума. 

Засмучені обличчя селян засмаглі від вітру і сонця. Тяжке життя, непосильна праця наклали свій відбиток. На картині переважають синій, бузковий, голубувато-сірий кольори. Вони передають настання вечірньої прохолоди. Барви нечіткі, бо на землю вже спускається ніч. 

Скоро згасне день, кобзар понесе свої пісні далі, але селяни ще довго пам'ятатимуть його сповідь про життя в неволі, про ту іскорку надії, яку вселив співець у їхні душі.