Світло вуличних ліхтарів поступово тускніє, поступаючись яскравій заграві у східній частині небосхилу. Безхмарне чисте небо обіцяє нам, що дуже скоро ми зустрічатимемо перші промені зимового сонця. Воно зовсім не зігріває, проте його тепле та грайливе світло збадьорює навіть сплячу природу. Усе навколо заграє чарівним сяйвом дорогоцінних каменів – то блищить на сонці сніг. Зимовий ранок тихий, не чутно ні співу пташок, ні лаю собак.
Навколо тиша, яку порушує лише скрипіння людських кроків по снігу. Люди попрокидалися та поспішають у справах, милуючись особливою величчю та красою зимового ранку.
Проблема здається прозаїчною — пам’ятник архітектури, що пережив понад два століття, руйнується прямо на очах. Дехто об-разно називає це п’ятою спробою стерти його з лиця землі. Адже до цього їх було чотири. Перша — рівно через сто років після зведення храму. Тоді його хотіли розібрати і на цьому місці звести кам’яну церкву. На щастя, люди свій храм відстояли. Справа в тому, що, коли в 1773 році самарський полковник Антон Головатий (він, нагадаємо, став першим українським адміралом, який штурмував Ізмаїл), старшини та прихожани на своїй Раді вирішили збудувати нову трипрестольну церкву, однією з визначальних умов цієї будівлі була неприпустимість використання під час її зведення металевих цвяхів. І саме така особливість забезпечила собору «лаври» унікального.Відтоді цей шедевр зодчества зазнав багато змін. Через сто з гаком років після його зведення будівлю навіть довелося пов-ністю розібрати. Що цікаво, відновлював собор народний умілець Олексій Пахучий, який, не маючи спеціальної освіти, з відпові-дальною місією справився блискуче.Потім храм довелося відстоювати на початку 30-х років минулого століття. Дивом уцілів собор і в роки Великої Вітчизняної війни. Тоді було знищено в Новомосковську практично всі більш-менш значимі кам’яні споруди. А от величний дерев’яний храм не зачепили. Страшна правда з’ясується згодом. Допитли-вий хлопчина Толя Морозов став розбирати дерев’яну підлогу собору, загорівшись нестримним бажанням розшукати під нею підземні ходи. І виявив одразу 32 протитанкові міни. На щастя, вибухівку вдалося знешкодити.І, нарешті, пам’ятна кампанія шельмування роману Олеся Гончара «Собор», у якому письменник оспівав храм у Новомосковську. Тодішня влада не лише піддала остракізму класика української літератури, а й хотіла стерти з лиця землі й сам Свято-Троїцький. І тільки потужна хвиля протесту врятувала церкву від такого хижацького діяння. Більше того, собор поставили на реконструкцію, яка, за свідченням настоятеля храму отця Володимира, триває донині. За великим же рахунком, реконструкції у повному розумінні цього слова й не було.
Світло вуличних ліхтарів поступово тускніє, поступаючись яскравій заграві у східній частині небосхилу. Безхмарне чисте небо обіцяє нам, що дуже скоро ми зустрічатимемо перші промені зимового сонця. Воно зовсім не зігріває, проте його тепле та грайливе світло збадьорює навіть сплячу природу. Усе навколо заграє чарівним сяйвом дорогоцінних каменів – то блищить на сонці сніг. Зимовий ранок тихий, не чутно ні співу пташок, ні лаю собак.
Навколо тиша, яку порушує лише скрипіння людських кроків по снігу. Люди попрокидалися та поспішають у справах, милуючись особливою величчю та красою зимового ранку.
Проблема здається прозаїчною — пам’ятник архітектури, що пережив понад два століття, руйнується прямо на очах. Дехто об-разно називає це п’ятою спробою стерти його з лиця землі. Адже до цього їх було чотири. Перша — рівно через сто років після зведення храму. Тоді його хотіли розібрати і на цьому місці звести кам’яну церкву. На щастя, люди свій храм відстояли. Справа в тому, що, коли в 1773 році самарський полковник Антон Головатий (він, нагадаємо, став першим українським адміралом, який штурмував Ізмаїл), старшини та прихожани на своїй Раді вирішили збудувати нову трипрестольну церкву, однією з визначальних умов цієї будівлі була неприпустимість використання під час її зведення металевих цвяхів. І саме така особливість забезпечила собору «лаври» унікального.Відтоді цей шедевр зодчества зазнав багато змін. Через сто з гаком років після його зведення будівлю навіть довелося пов-ністю розібрати. Що цікаво, відновлював собор народний умілець Олексій Пахучий, який, не маючи спеціальної освіти, з відпові-дальною місією справився блискуче.Потім храм довелося відстоювати на початку 30-х років минулого століття. Дивом уцілів собор і в роки Великої Вітчизняної війни. Тоді було знищено в Новомосковську практично всі більш-менш значимі кам’яні споруди. А от величний дерев’яний храм не зачепили. Страшна правда з’ясується згодом. Допитли-вий хлопчина Толя Морозов став розбирати дерев’яну підлогу собору, загорівшись нестримним бажанням розшукати під нею підземні ходи. І виявив одразу 32 протитанкові міни. На щастя, вибухівку вдалося знешкодити.І, нарешті, пам’ятна кампанія шельмування роману Олеся Гончара «Собор», у якому письменник оспівав храм у Новомосковську. Тодішня влада не лише піддала остракізму класика української літератури, а й хотіла стерти з лиця землі й сам Свято-Троїцький. І тільки потужна хвиля протесту врятувала церкву від такого хижацького діяння. Більше того, собор поставили на реконструкцію, яка, за свідченням настоятеля храму отця Володимира, триває донині. За великим же рахунком, реконструкції у повному розумінні цього слова й не було.