Складіть складний план до відривка із текста (Шпага Славки Беркути), якщо сможете напишіть ще й доклдний перереказ )) Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата.
У хатніх присінках стояла стара діжка, де баба Олена квасила на зиму капусту. Влітку ж перекидала догори днищем і складала зверху різний непотріб — старі чоботи, шмаття, онучі. За діжкою жив їжак. Він придибав якось уночі. Хтозна, як він увійшов, бо двері були замкнені. Оселився собі в кутку, позносив туди всякого мотлоху, вистромляв з криївки смішну мордочку і викочувався до мисочки з молоком. А якось на світанні розбудив усіх, вовтузячись під дверима у сінях, і коли йому відчинили, перекотився через поріг, а на голках у нього стирчали яблука. Стефко з’їв одне — ніколи не куштував він нічого смачнішого, ніж оте їжакове яблуко.
Неподалік од хати росла велика, старезна липа. Коли вона цвіла і від неї йшов такий солодкий дух, що аж голова наморочилася, то починала співати. Співала низьким, оксамитовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій, майній липі, що здавалося, дерево співає.
Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.
Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий — аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді, розводив навсебіч руками і гукав:
— Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу?
Сестра сміялася:
— Як сокира, як сокира!
Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб покарати за глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала до баби, ховалася у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був страшний, навіть змій із казки.
Теля дивилося на Стефка добрими, вологими очима і лизало в голе плече. Воно любило Стефка. Сонце гріло, баба розповідала казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка.
Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу чуприну:
— Кукулику мій, сиротя бідне…
Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура і розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриби і відігнать геть гадюку. Баба вміла ходити над урвищем і визбирувала всі гриби, вона їх помічала, навіть не дуже приглядаючись. І ніколи не послизнеться на мокрім глинястім схилі, а Стефко раз по раз падав, потому сушився на сонячних галявинах, на заліску. Мокрий від недавнього дощу ліс пестив, голубив тіло, і, здавалося, весь напоєний запахом землі, старого листя, грибів та ожини, ти ростеш, підносишся над лісом і бачиш світ далеко-далеко поза горами.
Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч, він струшував з гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина.
Свобода. Незалежність… Бажаний стан для багатьох. З одного боку, людина може бути вільною в суспільному житті, з іншого боку, існують певні обмеження.
По-перше, кожна людина вільна, бо має свободу вибору, свободу думки чи слова. По-друге, у деяких ситуаціях особа відчуває тиск із боку суспільства, яке має певні закони й норми моралі.
Прикладом людини, яка вільно відстоює свої переконання, є Ґрета Тунберґ. Ця шведська політична активістка виступає за протидію глобальному потеплінню та зміні клімату. Дівчинка навіть стала «Людиною року» за версією одного з журналів. Погляди Ґрети впливають на політику й економіку багатьох країн. Вона, мабуть, досягла найбільшої свободи, бо чинить відповідно до власних бажань, інтересів, цілей, є відповідальною за своє життя і за те, що відбувається у світі.
У художній літературі є багато прикладів того, як суспільна думка впливає на життя людини. Згадаймо хоча б головну героїню поеми Тараса Шевченка «Катерина». Трагедія дівчини в тому, що вона покохала офіцера й народила позашлюбну дитину. Батьки виганяють Катерину з дому, бо в умовах кріпосного суспільства норми моралі були надто жорстокими. Дівчина не змогла вільно виховувати свого сина лише через те, що оступилася на життєвій дорозі.
Таким чином, особистісна свобода – це можливість вибору. Людина є вільною, коли може чинити згідно зі своїми бажаннями й поглядами, водночас суспільні закони й норми моралі в певних ситуаціях обмежують особистість у її діях.
Объяснение:
Україна... Моя рідна країна, земля наших батьків, на якій нам судилося народитися і жити, яка стала для нас Вітчизною.
Велична і трагічна історія моєї України. Здавна численні завойовники приходили на цю прекрасну, багату землю, щоб загарбати її й поневолити український народ.
Народні пісні, думи, перекази донесли до нас правду про давні героїчні і сумні часи, коли славні козаки-запорожці боронили волю народу, священні землі рідної землі.
Тривалий час Україна, втративши незалежність, стогнала під ярмом поневолювачів. Але тліла в народі під попелом неволі "іскра вогню великого", невмирущим виявився нескорений дух, прагнення до свободи. І першим, хто сказав про це на весь світ, був Тарас Шевченко:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
Традиції великого Кобзаря підхопили і продовжили його численні послідовники — всі ті, кому не байдуже, хто ми, "чиї сини? Яких батьків?"
Саме завдяки їхній титанічній праці, самозреченості заради Вітчизни Україна нарешті здобула самостійність, стала незалежною. На цьому шляху зроблено тільки перші кроки. Багато ще складних проблем у молодої нашої держави.
Колись Іван Франко у Пролозі до поеми "Мойсей" з пекучим болем і гіркотою писав про свою знедолену Батьківщину, про принизливе становище українського народу:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожу,
Людським презирством, ніби струпом,
Вкритий!
Але останні строфи Прологу передають непохитну віру поста в національне відродження рідної землі.
Віриться, що всі труднощі будуть подолані і стане Україна щасливою і радісною домівкою мого народу. Бо він того гідний