Складіть тези до тексту "чиї ж ми діти?" Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це булла природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
В одному дрімучому лісі України є лісова школа. Туди збігаються всі дітлахи-звірятки на заняття. Вчителькою у школі працює Сова. Вона вчителює у лісовій школі вже близько п’ятдесяти років. Ось лунає перший шкільний дзвоник. Дітки стрімголов біжать на уроки. Зайчик і Лисичка вже на місці. Вони зайняли свої місця за партами та чекають на розпорядження вчительки Сови. Лиш Ведмежатко запізнився на урок. Його до школи привела мати. Але вчителька Сова знає, чому Ведмежатко запізнився. Він щойно вийшов із зимової сплячки і йому важко повертатись до занять. Урок починається. Дітки уважно та старанно слухають вчительку.
Спільнокореневі: дітлахи – діти, ліс – лісова, вчителька – вчителює.
Я дуже хочу відчувати себе дорослим, прагну визнання моєї самостійності з боку рідних і знайомих, тому намагаюся віднайти гідні шляхи здійснення своїх бажань. На шляху змужніння дуже вчасно трапився мені вислів Феофана Прокоповича про основний критерій справжньої радості. Дійсно, запорукою радісного щасливого життя є саме совість, чисте сумління.
Хіба можуть які-небудь радощі життя дарувати втіху, коли вони здобуті нечесно? Якщо й так, то, я впевнений, лише ненадовго. Недарма ж Григорій Савич Сковорода зазначав, що не боїться смерті лише «той, в кого совість, як чистий кришталь».
Чи принесли гроші, нажиті нечесно, щастя і статки героям комедій Карпенка-Карого — Пузиреві й Калитці? А чи наважиться хто-небудь із нас бодай трішки відчути той жах, який переживав майор Медвин із роману Івана Багряного, коли утіхи владою обернулися для нього страшним неспокоєм, видіннями приходу жертв його тортур?..
Своє майбутнє професійне життя я волію пов'язати ,І музикою. Можливо, через це уособлення громадянської совісності я бачу в постаті Назарія Яремчука. Він так багато встиг зробити за свої неповні сорок чотири роки. Разом і:І Володимиром Івасюком та Василем Зінкевичем надихнув на оновлене життя нашу пісенну творчість, позбавивши її сірої радянської однаковості. Поет Вадим Крищенко, на чиї слова неодноразово виконував пісні Яремчук, слушно наголошує на тому, що співак ніколи не втрачав гідності українця, не міняв її на гроші, звання та привілеї, що їм(вдавалися упокореним прислужникам. Проспівана ним надовго до проголошення незалежності пісня «Запорозькі козаки» (а для цього треба було виявити і чесноти душі, і надзвичайну мужність!) не втратила й сьогодні актуальності заклику научити нащадків «так любити волю». Назарій Яремчук, як і багато інших совісних дітей нашої Вітчизни, і своєю творчістю, і своїм життям доводить, що поняття совісті тісно пов'язане з поняттям відповідальності. І ми, його родина, сучасна «вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям», мусимо цю відповідальність перебирати на себе.