Я живу у великому місті, але в невеликому будинку (лише два поверхи), із садом у дворі. Правда, в нашому саду лише одна яблуня, два вишневих дерева, на трьох недавно з'явилися сливи й ще тільки набирає сил юний горіх. Зате просто перед вікнами піднімаються два величезні каштани. Батьки кажуть, що їм понад 90 років. Колись, до війни, їх було три. Але в один, середній з ряду, потрапив осколок снаряда, однак він утримався, не впав, хоча надломився. Його мої дід і бабуся довго називали інвалідом Вітчизняної війни. Він навіть цвісти ще намагався, але все-таки став засихати. І дуб довелося спиляти. А два продовжують жити й навесні своїми чудовими квітучими білими свічками прикрашають наш двір і навіть вулицю — таких більше ні в кого на вулиці немає. Коли я за кого-небудь перший раз у гості й пояснюю, як мене знайти, я обов'язково кажу: «У дворі ви побачите два величезних каштани». Це орієнтир більш точний, ніж навіть номер будинку.
Плоди цих дерев — їжачки, усередині яких ховаються блискучі коричневі кульки. І ці кульки дуже корисні як ліки. Сусіди збирають їх і готують собі цілющі настоянки від болів у суглобах. А діти з задоволенням використовують для різних виробів.
Плоди цих дерев — їжачки, усередині яких ховаються блискучі коричневі кульки. І ці кульки дуже корисні як ліки. Сусіди збирають їх і готують собі цілющі настоянки від болів у суглобах. А діти з задоволенням використовують для різних виробів.
—погляньте на кота, що сидить перед вами, коли він куражніший?
—а цю шаблю бачите?
—то тільки один тиждень і бути їм удома?
—у місті вже давно немає й шматка хліба, усі давно їдять саму землю.
—стій тут біля ні, краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять;
я зараз вернуся.
—ні, не маю змоги я нічим віддячити тобі, великодушний лицарю.
—скажи мені, чом ти така смутна?
—чи ж не судилося мені довічні жалі?
—хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство.
—немає поміж вас, собак-козаків, ні одного, щоб посмів би проти
мене стати!