Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс. Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця. Де-не-де з-під опалого листя виглядають маленькі боровички, лисички, підберезовики. А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі. Як хороше, як гарно навкруги тобі, осінь,за цю красу!
1.Тема жінки-матері досить широко представлена у творчості Т. Г. Шевченка. Трагічне спокутування гріхів молодості розкриває поет у поемі «Наймичка». Починаючи з прологу, де ведеться розповідь про знищення дітей вдовою, автор переносить нас на хутір багатого подружжя, де і відбуватимуться події.
Народивши позашлюбну дитину, Ганна мусила відректися від неї за законами тогочасної моралі. Вона залишила дитину біля двору Насті і Трохима. Але серце материнське — не камінь; прощаючись із своїм колишнім життям, вдаючись до самозречення в ім’я свого сина, вона наймається на роботу в цей дім, щоб бачити дитину, щоб піклуватися про неї. Усвідомлюючи свою провину, Ганна мусить все життя спокутувати гріхи: живучи і доглядаючи рідного сина, не мала можливості почути від нього найдорожчого слова у світі — мамо. Таким вже виявився непосильний тягар гріха молодої жінки. Любляче серце Ганни розривалося через тугу, через страждання, що не могла зайняти своє справжнє місце матері. Доглядала, не досипала ночей, відчуваючи найменший шелест у кімнаті, чуючи дихання сина. Вона жила у радості, бо доля дозволила їй бути поряд із дитиною, бачити її сімейне благополуччя, тримати на руках своїх онуків.
Каралася і мучилася Ганна все життя, страждаючи від того, що вела подвійне життя, не зізнаючись у тому, що вона є матір’ю. Безмежно люблячи дитину і усвідомлюючи провину перед нею, Ганна ходить до Києва, вимолюючи прощення у Бога за свій тяжкий гріх.
Т. Г. Шевченко з поетичною майстерністю зміг описати психологічну сутність материнської душі. Коли читаєш фінальну сцену поеми «Наймичка», на очі навертаються сльози. Ледве дочекавшись Марка, Ганна перед смертю зізнається у тому, що стільки років ховала у найдальший куточок своєї душі. Вона повідомляє йому, що є його матір’ю. Настав той момент, коли Ганна скинула з себе людські муки материнської недолі, коли вона сказала те, що не могла сказати раніше. І чиста вже, покаянна душа її, полетіла у вирій вічності, де запалає вогником материнської любові і синівського визнання.
II варіант
Всі ми більшою чи меншою мірою жертвуємо людям щось своє: час, знання, любов... Найвища самопожертва — в материнстві. Мати дарує нам не лише свій час і безмежну любов — вона віддає все життя, всю себе, кожну мить сердечної теплоти.
Образ матері — доброї, щедрої на любов і ласку — постає перед нами із творів Тараса Шевченка. Прикладом може служити Ганна, головна героїня поеми «Наймичка».
З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрар- ний світ матері-селянки. Ганна хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати радість материнства. І, вдавшись до хитрощів, гірких, як і сама доля Ганни, вона підкидає бездітним людям дитину, а сама йде до них наймичкою. Коли Ганна приходить найматися, то одразу ж погоджується працювати за будь-яку плату, навіть безплатно, щоб тільки бути коло дитини. А коли вже вона доглядала сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, «як дитина дише». Таке відчуття властиве тільки матерям.
Життя Ганни — материнський подвиг. їй соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. І навіть перед смертю їй нелегко зізнатися. Та не хочеться їй брати «гріха» з собою. Ганна намагається пояснити синові, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили його душу, а викликали до старої матері жаль і прощення. Зізнання забрало у Ганни останні сили. Вона «оніміла», навіть не попрощавшись з Марком.
І. Франко писав, що «наймичка — натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, ...заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя на користь своєї дитини».
Тарас Шевченко всім серцем співчуває і захищає у своїх творах жінку-покритку, хоч народна мораль її засуджує. Він страждає разом з нею. Митець усім серцем схиляється перед образом простої неосвіченої селянської жінки — цієї безталанної мадонни українського народу.
3.1. Ніколи не здаватися і йти до своєї мети ("Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте").
2. Шанувати нашу неньку-Україну, нашу мову ("І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь"). 3. Не забувати наших пращурів, які боролися за нашу свободу. 4. Бути завжди напоготові, щоб стати і захищати нашу державу. 5. Бути обережними і "не кохатися з москалями, бо москалі чужі люде..." 6. Любити один одного і завжди допомагати один одному.
Народивши позашлюбну дитину, Ганна мусила відректися від неї за законами тогочасної моралі. Вона залишила дитину біля двору Насті і Трохима. Але серце материнське — не камінь; прощаючись із своїм колишнім життям, вдаючись до самозречення в ім’я свого сина, вона наймається на роботу в цей дім, щоб бачити дитину, щоб піклуватися про неї. Усвідомлюючи свою провину, Ганна мусить все життя спокутувати гріхи: живучи і доглядаючи рідного сина, не мала можливості почути від нього найдорожчого слова у світі — мамо. Таким вже виявився непосильний тягар гріха молодої жінки. Любляче серце Ганни розривалося через тугу, через страждання, що не могла зайняти своє справжнє місце матері. Доглядала, не досипала ночей, відчуваючи найменший шелест у кімнаті, чуючи дихання сина. Вона жила у радості, бо доля дозволила їй бути поряд із дитиною, бачити її сімейне благополуччя, тримати на руках своїх онуків.
Каралася і мучилася Ганна все життя, страждаючи від того, що вела подвійне життя, не зізнаючись у тому, що вона є матір’ю. Безмежно люблячи дитину і усвідомлюючи провину перед нею, Ганна ходить до Києва, вимолюючи прощення у Бога за свій тяжкий гріх.
Т. Г. Шевченко з поетичною майстерністю зміг описати психологічну сутність материнської душі. Коли читаєш фінальну сцену поеми «Наймичка», на очі навертаються сльози. Ледве дочекавшись Марка, Ганна перед смертю зізнається у тому, що стільки років ховала у найдальший куточок своєї душі. Вона повідомляє йому, що є його матір’ю. Настав той момент, коли Ганна скинула з себе людські муки материнської недолі, коли вона сказала те, що не могла сказати раніше. І чиста вже, покаянна душа її, полетіла у вирій вічності, де запалає вогником материнської любові і синівського визнання.
II варіант
Всі ми більшою чи меншою мірою жертвуємо людям щось своє: час, знання, любов... Найвища самопожертва — в материнстві. Мати дарує нам не лише свій час і безмежну любов — вона віддає все життя, всю себе, кожну мить сердечної теплоти.
Образ матері — доброї, щедрої на любов і ласку — постає перед нами із творів Тараса Шевченка. Прикладом може служити Ганна, головна героїня поеми «Наймичка».
З особливою задушевністю розкриває поет багатий і прекрар- ний світ матері-селянки. Ганна хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати радість материнства. І, вдавшись до хитрощів, гірких, як і сама доля Ганни, вона підкидає бездітним людям дитину, а сама йде до них наймичкою. Коли Ганна приходить найматися, то одразу ж погоджується працювати за будь-яку плату, навіть безплатно, щоб тільки бути коло дитини. А коли вже вона доглядала сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, «як дитина дише». Таке відчуття властиве тільки матерям.
Життя Ганни — материнський подвиг. їй соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. І навіть перед смертю їй нелегко зізнатися. Та не хочеться їй брати «гріха» з собою. Ганна намагається пояснити синові, чому підкинула його чужим людям, прагне знайти слова, які б не поранили його душу, а викликали до старої матері жаль і прощення. Зізнання забрало у Ганни останні сили. Вона «оніміла», навіть не попрощавшись з Марком.
І. Франко писав, що «наймичка — натура безмірно глибока, чуття у неї сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, ...заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя на користь своєї дитини».
Тарас Шевченко всім серцем співчуває і захищає у своїх творах жінку-покритку, хоч народна мораль її засуджує. Він страждає разом з нею. Митець усім серцем схиляється перед образом простої неосвіченої селянської жінки — цієї безталанної мадонни українського народу.
3.1. Ніколи не здаватися і йти до своєї мети ("Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте").
2. Шанувати нашу неньку-Україну, нашу мову ("І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь").3. Не забувати наших пращурів, які боролися за нашу свободу.
4. Бути завжди напоготові, щоб стати і захищати нашу державу.
5. Бути обережними і "не кохатися з москалями, бо москалі чужі люде..."
6. Любити один одного і завжди допомагати один одному.