Зима – чудова пора року! Вона приходить і дбайливо вкриває природу чистим білим снігом, сковує озера і річки льодом, сильними морозами охолоджує повітря. З кожним днем зима все більше і більше додається снігом, ночі стають довгими і морозними.
Природа взимку одягнена в білу шубу, наряди на деревах білі, пишні і красиві. Сніг – це чарівне явище. Коли він вкриває всю землю своїми ніжними білими простирадлами, земля перетворюється в красивий білосніжний краєвид. Зиму можна представляти як казкову красуню, яка може керувати вітрами і хурделицею, несучи за собою снігові бурі.
З-за обрію сходить сонце. А взимку, чим яскравіше світить сонце, тим холодніше стає день. Коли промені сонця падають на сніг, він стає сліпучо яскравим. Все навколо білим-біло і вкрите пухнастим снігом. Птахи прилітають поклевывать ягідки горобини і біля дерев залишають багато пташиних слідів. Зимовий день дуже короткий, сутінки наступають швидко і непомітно.
Своїм приходом зима змушує нас радіти і чекати новорічних та різдвяних свят. Люди починають готуватися до Нового року і несуть додому ялинки. Наряджати ялинку доставляє всім величезне задоволення. На неї вішають різноманітні іграшки, кулі, гірлянди і лампочки, квартиру прикрашають дощиком і ліхтариками. У будинках створюється радісна святкова атмосфера і всі з нетерпінням чекають Нового року і подарунків.
Самий зимовий місяць — це Січень. Цей місяць в народному календарі повний святкових подій. Різдво – найсвітліше свято, весь день він супроводжується передзвоном дзвонів і приємними привітаннями.
За всю зиму січневе сонце яскраве і сильне, хоча попереду ще чекають холодні заметілі і хуртовини. У січні поступово і непомітно дні починають зростати, сонце піднімається вище, ніж у грудні. У період сильних морозів сонце світить сліпуче яскраво, але при цьому абсолютно не гріє. В кінці січня зазвичай б'ють холодні хрещенські морози, небо стає безхмарним, вітер вщухає, а морози стають сухими і пронизливими. Крижаний повітря стає чистим і вночі можна побачити на небі розсип зірок.
Деякі художники бачили смуток і зневіру в цьому пори року, інші ж замальовували зиму як прекрасну незабутню білу казку. Крізь білі і сірі кольори зими можна побачити багато цікавого і незабутнього. Якщо на рукавичку зачерпнути снігу із замету і придивитися до нього, то можна побачити будову сніжинок. Кожна з них має свою форму і розмір, кажуть, що не існує двох однакових сніжинок. Коли на них дивишся, то розумієш, що ці маленькі сніжинки – ціле твір мистецтва сніжної зими.
Якось раз вовк із зайцем покумалися. Приятелями були. Але так трапилося, що вовк зо два дні не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами клацає. Прибіг він до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було між нами, то було, тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бачиш, який я малий? Чи ти мною наїсися? Ліпше ходи зі мною на толочку, там кобила пасеться. Ти її дістань, то матимеш що їсти.
Вовк каже:
— Добре веди.
Прийшли вони на толочку, бачать, пасеться кобила, а вуздечка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі до ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за вуздечку, а ти тоді підбіжи, я тобі вуздечку засилю на шию, то вже тоді кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лише добре піджени, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре, — каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв вуздечку за кінець, зав’язав петельку, моргнув на вовка, той прискочив із-зі корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам тікати.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила. Вже би всього відрікся, ба, коли бісова вуздечка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові.
Як кобила вчуяла той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься тікати, а вовк на вуздечці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Підходить ближче, а то вовк за шию на вуздечці зав’язаний. Не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить того, що відтоді вже вовки ніколи зайців у куми не просять.
Зима – чудова пора року! Вона приходить і дбайливо вкриває природу чистим білим снігом, сковує озера і річки льодом, сильними морозами охолоджує повітря. З кожним днем зима все більше і більше додається снігом, ночі стають довгими і морозними.
Природа взимку одягнена в білу шубу, наряди на деревах білі, пишні і красиві. Сніг – це чарівне явище. Коли він вкриває всю землю своїми ніжними білими простирадлами, земля перетворюється в красивий білосніжний краєвид. Зиму можна представляти як казкову красуню, яка може керувати вітрами і хурделицею, несучи за собою снігові бурі.
З-за обрію сходить сонце. А взимку, чим яскравіше світить сонце, тим холодніше стає день. Коли промені сонця падають на сніг, він стає сліпучо яскравим. Все навколо білим-біло і вкрите пухнастим снігом. Птахи прилітають поклевывать ягідки горобини і біля дерев залишають багато пташиних слідів. Зимовий день дуже короткий, сутінки наступають швидко і непомітно.
Своїм приходом зима змушує нас радіти і чекати новорічних та різдвяних свят. Люди починають готуватися до Нового року і несуть додому ялинки. Наряджати ялинку доставляє всім величезне задоволення. На неї вішають різноманітні іграшки, кулі, гірлянди і лампочки, квартиру прикрашають дощиком і ліхтариками. У будинках створюється радісна святкова атмосфера і всі з нетерпінням чекають Нового року і подарунків.
Самий зимовий місяць — це Січень. Цей місяць в народному календарі повний святкових подій. Різдво – найсвітліше свято, весь день він супроводжується передзвоном дзвонів і приємними привітаннями.
За всю зиму січневе сонце яскраве і сильне, хоча попереду ще чекають холодні заметілі і хуртовини. У січні поступово і непомітно дні починають зростати, сонце піднімається вище, ніж у грудні. У період сильних морозів сонце світить сліпуче яскраво, але при цьому абсолютно не гріє. В кінці січня зазвичай б'ють холодні хрещенські морози, небо стає безхмарним, вітер вщухає, а морози стають сухими і пронизливими. Крижаний повітря стає чистим і вночі можна побачити на небі розсип зірок.
Деякі художники бачили смуток і зневіру в цьому пори року, інші ж замальовували зиму як прекрасну незабутню білу казку. Крізь білі і сірі кольори зими можна побачити багато цікавого і незабутнього. Якщо на рукавичку зачерпнути снігу із замету і придивитися до нього, то можна побачити будову сніжинок. Кожна з них має свою форму і розмір, кажуть, що не існує двох однакових сніжинок. Коли на них дивишся, то розумієш, що ці маленькі сніжинки – ціле твір мистецтва сніжної зими.
Українська народна казка Полтавщини
Якось раз вовк із зайцем покумалися. Приятелями були. Але так трапилося, що вовк зо два дні не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами клацає. Прибіг він до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було між нами, то було, тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бачиш, який я малий? Чи ти мною наїсися? Ліпше ходи зі мною на толочку, там кобила пасеться. Ти її дістань, то матимеш що їсти.
Вовк каже:
— Добре веди.
Прийшли вони на толочку, бачать, пасеться кобила, а вуздечка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі до ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за вуздечку, а ти тоді підбіжи, я тобі вуздечку засилю на шию, то вже тоді кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лише добре піджени, то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.
— Добре, — каже вовк.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв вуздечку за кінець, зав’язав петельку, моргнув на вовка, той прискочив із-зі корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам тікати.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати! А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила. Вже би всього відрікся, ба, коли бісова вуздечка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові.
Як кобила вчуяла той крик, гадала, що то другий вовк, як пуститься тікати, а вовк на вуздечці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Підходить ближче, а то вовк за шию на вуздечці зав’язаний. Не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить того, що відтоді вже вовки ніколи зайців у куми не просять.