Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів. — Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер. Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі. Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею. Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка. — Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка? — Немає у мене ні сина, ні дочки. — Може, ти дуба посадив? — Ні, не посадив я дуба... — Може, ти поле випестував? — Ні, не випестував я поля... — Так, мабуть, ти пісню склав? — Ні, й пісні я не склав. — Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід. Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки. "Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."
Грімр, вікінг, став дуже старим. Колись він був кращим, і про нього знали навіть в далеких країнах.
Грімр був знатним чоловіком. Одного разу він справляв дружнє свято.
Прийшли до нього різні друзі. Прийшло багато хоробрих людей і бенкетували в домі вікінга.
Грімр налив у ківш меду і подав його, щоб усі пили і кожен висловився. Усі говорили різне.
Грімр узяв ківш останній і хотів говорити, але замислився і довго дивився вниз. Потім вікінг сказав:
– Мені хочеться мати друга, хоча б одного вірного друга!
– Грімр, – так говорив Олав, – хіба я не був тобі другом? Коли ти поспішав врятувати життя твоє у вигнанні, хто перший тобі протягнув руку і просив короля повернути тебе?
З другого боку старався заглянути в очі Грімра вікінг Гарольд і говорив:
– Грімр! Коли вороги спалили садибу твою і винесли казну твою, у кого в той час жив ти? Хто з тобою будував новий дім для тебе?
Ейрік, за прізвиськом Червоний, сказав:
– Грімр! У битві біля Півнощної Гори хто тримав щит над тобою? Хто замість тебе прийняв удар?
– Грімр, гірко чути, як забув ти про друзів, вірних тобі навіть за часів твого горя і нещасть.
Грімр тоді встав і сказав:
– Пам’ятаю я усе, що ви зробили для мене. Ви – товариші мої, ви – друзі в нещастях моїх, і за це я дякую вам. Але скажу правду: у щасті не було у мене друзів.
Був я щасливим, коли король покликав мене на полювання. Я убив дванадцять ведмедів і врятував короля, коли лось хотів буцати його. Усі мені говорили приємне, але не було приємно на серці друзів.
Інгерду, дочку Мінга, усі називали найкращою дівою. Я дружиною привів її у дім мій. Мене величали, і мені було добре, але слова друзів йшли не від серця.
Не вірю, що є в щасті друзі.
У Гулі на віче Один послав мені корисне слово. Я мовив це слово народу, і мене вважали але і тут мовчали серця моїх друзів.
При щасті ніколи не буває друзів.
Усі знайшли слова вікінга Грімра дивними, і багато хто йому не повірив.
— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?
— Немає у мене ні сина, ні дочки.
— Може, ти дуба посадив?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти поле випестував?
— Ні, не випестував я поля...
— Так, мабуть, ти пісню склав?
— Ні, й пісні я не склав.
— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."
Грімр, вікінг, став дуже старим. Колись він був кращим, і про нього знали навіть в далеких країнах.
Грімр був знатним чоловіком. Одного разу він справляв дружнє свято.
Прийшли до нього різні друзі. Прийшло багато хоробрих людей і бенкетували в домі вікінга.
Грімр налив у ківш меду і подав його, щоб усі пили і кожен висловився. Усі говорили різне.
Грімр узяв ківш останній і хотів говорити, але замислився і довго дивився вниз. Потім вікінг сказав:
– Мені хочеться мати друга, хоча б одного вірного друга!
– Грімр, – так говорив Олав, – хіба я не був тобі другом? Коли ти поспішав врятувати життя твоє у вигнанні, хто перший тобі протягнув руку і просив короля повернути тебе?
З другого боку старався заглянути в очі Грімра вікінг Гарольд і говорив:
– Грімр! Коли вороги спалили садибу твою і винесли казну твою, у кого в той час жив ти? Хто з тобою будував новий дім для тебе?
Ейрік, за прізвиськом Червоний, сказав:
– Грімр! У битві біля Півнощної Гори хто тримав щит над тобою? Хто замість тебе прийняв удар?
– Грімр, гірко чути, як забув ти про друзів, вірних тобі навіть за часів твого горя і нещасть.
Грімр тоді встав і сказав:
– Пам’ятаю я усе, що ви зробили для мене. Ви – товариші мої, ви – друзі в нещастях моїх, і за це я дякую вам. Але скажу правду: у щасті не було у мене друзів.
Був я щасливим, коли король покликав мене на полювання. Я убив дванадцять ведмедів і врятував короля, коли лось хотів буцати його. Усі мені говорили приємне, але не було приємно на серці друзів.
Інгерду, дочку Мінга, усі називали найкращою дівою. Я дружиною привів її у дім мій. Мене величали, і мені було добре, але слова друзів йшли не від серця.
Не вірю, що є в щасті друзі.
У Гулі на віче Один послав мені корисне слово. Я мовив це слово народу, і мене вважали але і тут мовчали серця моїх друзів.
При щасті ніколи не буває друзів.
Усі знайшли слова вікінга Грімра дивними, і багато хто йому не повірив.