Скласти речння зі словами: всередині (прислівник), в середині (іменник з прийменником), назустріч (прийменник), назустріч (прислівник), на зустріч ( іменник з прийменником), услід (прийменник), услід (прислівник), у слід ( іменник з прийменником)
Прийменники служать для приєднання залежних іменників (або займенників) до інших слів у реченні: вийшов назустріч гостям, розмова про врожай, готові до жнив, далеко від нас.
За походженням прийменники діляться на такі групи:
в) відприслівникові: близько, внаслідок, всупереч, вслід, довкола, кругом, навкруги, навпроти, напередодні, навколо, назустріч, осторонь, обабіч, поперек, позад, упродовж, відповідно до, залежно від, згідно з тощо;
г) відіменникові: край, кінець, коло, перед, протягом, шляхом, за до під час, у напрямі до, на шляху до, у зв’язку з, в силу, в результаті, внаслідок;
ґ) віддієслівні: завдяки, виключаючи, незважаючи на.
Прийменники поєднуються з іменниками (або займенниками) в непрямих відмінках. Причому вони можуть вживатися або лише з одним відмінком, або з двома і більше.
Наприклад,
тільки з родовим відмінком поєднуються прийменники без, біля, близько, від, для, до, з-за, з-під, коло, проти, серед;
тільки із знахідним — про, через, крізь;
тільки із місцевим — при.
Прийменники над, під, перед, поза сполучаються із знахідним і орудним відмінками;
на — із знахідним і місцевим;
з, за, між — з родовим, знахідним і орудним;
у (в) — з родовим, знахідним і місцевим тощо.
Прийменники стоять перед іменниками і можуть відділятися від них означеннями: до хати — до рідної хати, до своєї хати. Лише кілька прийменників можуть стояти і після іменника: порядку ради, підступам наперекір, йому навздогін.
Місцевий відмінок завжди вживається з прийменником. Називний і кличний відмінки ніколи не мають при собі прийменників, давальний — дуже рідко має їх.
Твір-опис місцевості за картиною К. Ф. Юона «Березневе сонце»
Скільки прекрасних полотен створено художниками, в яких вони передали свою захопленість красою рідної землі! «Золота осінь» і «Березень» І. Левітана, «Ставок, що заріс» В. Полєнова, «Українська ніч» П. Куїнджі, «Корабельний] гай» І. Шишкіна… Усе це — шедеври, те, без чого людина побіднішає. Худож-! ник ніби нагадує нам: «Люди, зачекайте! Озирніться навкруги — світ дивовижний та неповторний. У кожній квітці, в кожній гілочці, росинці, у кожнім сві-’ танку та надвечір’ї — невпинна робота природи, яка вам дарує красу». Написана 1915 року картина К. Ф. Юона «Березневе сонце» — найвідоміший пейзаж видатного російського художника. Він переносить нас у ті часи, коли російські селяни ставили свої хати з дерева. Вони були великі, добротні, затишні, як на картині Юона. Стоять такі хати, повернувшись лицем до проїзного шляху, поблискують на сонці високо піднесеними над землею вікнами. Що не хата — то хороми. Під її дахом жила зазвичай велика родина. З таких осель виходило у поле відразу чоловіків з десятеро. Поки що до польових робіт далеко. Дахи хат щільно вкриті снігом.
Снігове покривало огорнуло і землю. Дивишся на картину і думаєш: мабуть, минулої ночі по вулицях села носилася завірюха. Але розумієш, що зима мало-помалу починає поступатися весні. На снігу — довгі тіні від дерев, від коней, яких осідлали сільські дітлахи. Протоптаною стежкою вирушили вони кудись за село, (нертаєш увагу на гряду високих беріз. Березневе сонце на заході запалює стовбури та гілки дерев яскравим полум’ям. Здається, від них ллється тепло. Позолочені сонцем дерева, наче велетенські сторожі, застигли біля будинків селян. Може, посаджені вони дідами-прадідами теперішніх мешканців села. Старі дерева у правому куті картини тягнуться до сонячного світла своїми вузлуватими скривленими часом та негодою гілками.
Увагу глядачів привертає забавна сценка: яскраво-червоне у сонячних променях лоша щойно прийняло снігову ванну і ще не встигло обтруситися. Чорний собака з обуренням обгавкує «снігове чудовисько». Дивлячись на картину, відчуваєш дивовижний стан спокою і умиротворення, яким буквально дихає полотно. Адже К. Ф. Юон написав цю картину після дев’ятидобової бурі і виснажливого снігопаду. Хочеться надовго зберегти у нам’яті цей дивовижний сільський пейзаж, відчути себе вершником і проскакати засніженою вулицею на околицю села, поглянути у блакитну далечінь, звідки неквапливо йде весна…
Прийменники служать для приєднання залежних іменників (або займенників) до інших слів у реченні: вийшов назустріч гостям, розмова про врожай, готові до жнив, далеко від нас.
За походженням прийменники діляться на такі групи:
а) первинні: без, в, від, для, до, з, за, на, над, під, по, при, про, ради, через;
б) вторинні (складні, утворені від первинних): попід, понад, побіля, поміж, попри, поза, задля, заради, з-під, з-понад, з-проміж, щодо;
в) відприслівникові: близько, внаслідок, всупереч, вслід, довкола, кругом, навкруги, навпроти, напередодні, навколо, назустріч, осторонь, обабіч, поперек, позад, упродовж, відповідно до, залежно від, згідно з тощо;
г) відіменникові: край, кінець, коло, перед, протягом, шляхом, за до під час, у напрямі до, на шляху до, у зв’язку з, в силу, в результаті, внаслідок;
ґ) віддієслівні: завдяки, виключаючи, незважаючи на.
Прийменники поєднуються з іменниками (або займенниками) в непрямих відмінках. Причому вони можуть вживатися або лише з одним відмінком, або з двома і більше.
Наприклад,
тільки з родовим відмінком поєднуються прийменники без, біля, близько, від, для, до, з-за, з-під, коло, проти, серед;
тільки із знахідним — про, через, крізь;
тільки із місцевим — при.
Прийменники над, під, перед, поза сполучаються із знахідним і орудним відмінками;
на — із знахідним і місцевим;
з, за, між — з родовим, знахідним і орудним;
у (в) — з родовим, знахідним і місцевим тощо.
Прийменники стоять перед іменниками і можуть відділятися від них означеннями: до хати — до рідної хати, до своєї хати. Лише кілька прийменників можуть стояти і після іменника: порядку ради, підступам наперекір, йому навздогін.
Місцевий відмінок завжди вживається з прийменником. Називний і кличний відмінки ніколи не мають при собі прийменників, давальний — дуже рідко має їх.
Объяснение:
Твір-опис місцевості за картиною К. Ф. Юона «Березневе сонце»
Скільки прекрасних полотен створено художниками, в яких вони передали свою захопленість красою рідної землі! «Золота осінь» і «Березень» І. Левітана, «Ставок, що заріс» В. Полєнова, «Українська ніч» П. Куїнджі, «Корабельний] гай» І. Шишкіна… Усе це — шедеври, те, без чого людина побіднішає. Худож-! ник ніби нагадує нам: «Люди, зачекайте! Озирніться навкруги — світ дивовижний та неповторний. У кожній квітці, в кожній гілочці, росинці, у кожнім сві-’ танку та надвечір’ї — невпинна робота природи, яка вам дарує красу». Написана 1915 року картина К. Ф. Юона «Березневе сонце» — найвідоміший пейзаж видатного російського художника. Він переносить нас у ті часи, коли російські селяни ставили свої хати з дерева. Вони були великі, добротні, затишні, як на картині Юона. Стоять такі хати, повернувшись лицем до проїзного шляху, поблискують на сонці високо піднесеними над землею вікнами. Що не хата — то хороми. Під її дахом жила зазвичай велика родина. З таких осель виходило у поле відразу чоловіків з десятеро. Поки що до польових робіт далеко. Дахи хат щільно вкриті снігом.
Снігове покривало огорнуло і землю. Дивишся на картину і думаєш: мабуть, минулої ночі по вулицях села носилася завірюха. Але розумієш, що зима мало-помалу починає поступатися весні. На снігу — довгі тіні від дерев, від коней, яких осідлали сільські дітлахи. Протоптаною стежкою вирушили вони кудись за село, (нертаєш увагу на гряду високих беріз. Березневе сонце на заході запалює стовбури та гілки дерев яскравим полум’ям. Здається, від них ллється тепло. Позолочені сонцем дерева, наче велетенські сторожі, застигли біля будинків селян. Може, посаджені вони дідами-прадідами теперішніх мешканців села. Старі дерева у правому куті картини тягнуться до сонячного світла своїми вузлуватими скривленими часом та негодою гілками.
Увагу глядачів привертає забавна сценка: яскраво-червоне у сонячних променях лоша щойно прийняло снігову ванну і ще не встигло обтруситися. Чорний собака з обуренням обгавкує «снігове чудовисько». Дивлячись на картину, відчуваєш дивовижний стан спокою і умиротворення, яким буквально дихає полотно. Адже К. Ф. Юон написав цю картину після дев’ятидобової бурі і виснажливого снігопаду. Хочеться надовго зберегти у нам’яті цей дивовижний сільський пейзаж, відчути себе вершником і проскакати засніженою вулицею на околицю села, поглянути у блакитну далечінь, звідки неквапливо йде весна…