На узліссі, біля рову, де дідусь мій пас корову, кучеряве, як вільце, зеленіло деревце. І зайчатко, і лисичка називали його — дичка, і колись давно-давно липам скаржилось воно: — Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п'ю водичку од кринички, що прозора наче скло... Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя... Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю... Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало: — Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі! Засміялись лопухи: — Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід! Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур'янах густих вона, але в корені міцна...» Вирвав дід скрізь лопухи і сказав: — Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене! І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі... Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні. От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.
Я з своїми рідними відправився на похід до зимового лісу. Всюди пропахло застарілою корою дуба. Морозне повітря перехоплювало подих, а сніг я завжди скрипів під ногами. Дерева були вкриті блискучим зимовим серпанком, та зрештою туман розвіявся. Голі вітки дерев були вкриті легким льодовитим шаром, який переливався під промінчиками сонця то білим, то рожевим , то блакитним... Аж ось по стовбуру дерева поскакала білочка піжучи за іншою. Вони нагадували малих діток в зимову пору...Зашелестів кущ. З відти побігло біленьке зайченя майже зливаючисьзі снігом. Не дарма вони скидають свою шубку та одягають білосніжну,не один хижак не спіймає. А ось снігурі на гілках.Животик в них червоненький .А самі снігурці чорні.Навіть їжачків не видно, мобуть позаривалися в тепленькі норки і дрімають собі під великим шаром снігу... Весь ліс поснув. Кожна гілочка,кожна тваринка заснула в лісовій тиші, А сам ліс вкрив всіх своїм сном і затих до теплої весни...
— Чом я дике? Я не дике! Скоро виросту велике. Нині зовсім невеличке п'ю водичку од кринички, що прозора наче скло... Із зернятка я зросло. Ось довкола ліс буя... Може, кленом стану я, може, дубом в лісі скраю, ще не відаю, не знаю...
Тут при нім зайчатко стало, подивилося й сказало:
— Ти із яблука, що впало. До землі вчепилось ти, щоб під дощиком рости. Через років сім чи вісім станеш яблунею в лісі!
Засміялись лопухи:
— Хі-хі-хі! Хи-хи-хи! З неї яблуні не буде, бо затопчуть її люди. Якщо й вродить якийсь плід, то заглушить його глід!
Але йшов узліссям дід. З корячка води напився і на дичку задивився: «Непомітна, невеличка, але яблунька, хоч дичка. В бур'янах густих вона, але в корені міцна...»
Вирвав дід скрізь лопухи і сказав:
— Роздивляйсь зелені сни, а пізніше, восени, я візьму тебе в мій сад, де порічки й виноград, де квітує все зелене,— станеш щепою у мене!
І коли зжовтів весь ліс, деревце дідусь приніс до господи й посадив і довкіл обгородив, щоб не сміли зайченята взимку яблуньку чухрати. А на весну залюбки прищепив дідусь бруньки з яблунь тих, що вже великі, що культурні, а не дикі... Й деревце розвеселилось, шовком-цвітом рясно вкрилось. І зросла, як дід хотів, яблуня семи сортів. Дозрівали на осонні білі яблука й червоні.
От і казка невеличка вам про яблуню, про Дичку.
Дерева були вкриті блискучим зимовим серпанком, та зрештою туман розвіявся. Голі вітки дерев були вкриті легким льодовитим шаром, який переливався під промінчиками сонця то білим, то рожевим , то блакитним...
Аж ось по стовбуру дерева поскакала білочка піжучи за іншою. Вони нагадували малих діток в зимову пору...Зашелестів кущ. З відти побігло біленьке зайченя майже зливаючисьзі снігом. Не дарма вони скидають свою шубку та одягають білосніжну,не один хижак не спіймає. А ось снігурі на гілках.Животик в них червоненький .А самі снігурці чорні.Навіть їжачків не видно, мобуть позаривалися в тепленькі норки і дрімають собі під великим шаром снігу...
Весь ліс поснув. Кожна гілочка,кожна тваринка заснула в лісовій тиші, А сам ліс вкрив всіх своїм сном і затих до теплої весни...