Списати речення. Підкреслити займенники відповідно до їх синтаксичної ролі в реченні. Визначити розряди займенників.

І щасливий той, хто , винісши народне горе і попрацювавши немало і немало проливши крові на полях битв , може потім уже сказати собі і світу , що в найстрашнішу годину не було у нього зерна неправди за душею​

ответ

Розповідав колись батько, а батькові – дід таку легенду.

Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість – лунав той стодзвін сумно й весе­ло, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто – на всень­кий світ.

І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та ді­тей знищили, молодих забрали в неволю… Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати – крізь землю провалилася.

На тму місці з’явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, – то чути звуки: лу­нає десь з глибини стодзвонна мелодія.

З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб – фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: леген­ди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистець­кій найціннішою перлиною, напевно, є пісня – синтез слова й мелодії.

як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вер­шиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердеч­ним багатьох поколінь.

Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі наро­ди й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й форте­ці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попе­ліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня – мов Фенікс.

Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з на­родних глибин дзвін джерела.

Пісня… Вона супроводить нас усе життя. Над колискою – й над могилою. На весіллі – й на ратнім полі. Від язичниць­ких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки – до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.

Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю – і кидає в бій, на смерть?

У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлі­шим. Ти роз’ятрюєш душу – й лікуєш рани душевні. Поряд­ного робиш мужнішим, лихого – добрішим. Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від не­стримного вогню, од гніву бурхливого – до сліз, теплих, ніж­них і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт…

Пісня – як незглибна криниця, дно якої оповите памороз­зю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь – та й дна не видно…

А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів’я своєї культури, у високе мистецьке небо.

Отакий її вимір – від кореня до вершини.

457 слів)

За Є. Колодійчуком

Переказ

Розповідав колись мені батько, а батькові — дід таку легенду.

Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів було на ній. Радість чи горе, чи якесь свято — лунав той стодзвін на весь світ — сумно чи весело, задумливо чи несамовито, траурно або піднесено.

Якось навалились татари‑ординці. Спалили село, старих та дітей повбивали, молодих забрали в неволю... Не вдалося їм знищити тільки дзвіниці — крізь землю провалилася. І з’явилося на тому місці джерело. І як прикласти вухо край берега, біля самої водиці, то можна почути, як лунає з глибини стодзвонна мелодія.

Так і до нащадків з глибини віків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку путь лише те, що може знадобитися на все життя, так і кожен народ крізь усі негаразди своєї історії проносить найдорожчий свій духовний скарб — фольклор, виражений у слові й мелодії: казки й легенди, думи й співанки. І в цьому мистецькому намисті найціннішою намистиною, напевно, є пісня — поєднання слова й мелодії.

Як вершиною у гамі людських почуттів є кохання, так і пісня є виявом душі людської. Вона ніби золотий злиток, виплавлений у горнилі віків сердечним полум’ям багатьох поколінь.

У вогнях світових катаклізмів зникали цілі народи й цивілізації. У згарищах війн рушилися фортеці, храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, зникали картини, книги, інші витвори людського генія, мільйонами гинули й самі люди. А пісня відроджувалася, мов Фенікс...

Знову народжувалися діти, наче зелена травиця навесні після зимової хурделиці, а між тою травицею знову дзвеніли‑проривалися струмочки з народних глибин.

Усе життя супроводжує нас пісня: від колиски до могили. Лунає вона від язичницьких тризн, від прадавніх щедрівок, веснянок, які співалися на лісовій галявині чи біля річки,— аж до кабін літаків і космічних кораблів. Вона з нами і на весіллі, й на полі бою; під час народних гулянь, урочистостей та у хвилини самоти.

"В праці, тільки в праці справжнє щастя"
Старовинна мудрість говорить, що людина - творець свого щастя. З цим, мабуть, треба погодитись, тому що справжнє щастя - це передусім вміння прекрасно любити життя і людей. Щастя - це горде відчуття своєї вагомості в суспільстві, але, мабуть, чи не найважливіше - це вміння віддавати вся свої сили, своє душевне тепло, полум'я свого серця служінню людям. І саме така самовідданість, народжена високим гуманізмом, і робить людину щасливою. І все ж таки, де криється коріння справжнього щастя? Відповідь може бути одна: в праці. 

У свій час великий педагог А. С. Макаренко правильно говорив про важливість трудового виховання. Згадати хоча б його "безнадійних вихованців, які вже встигли побувати "на дні" суспільного життя. Здавалось, ніхто і ніщо не спроможний очистити їхні душі від бруду. Але благородні вчинки і безкорислива праця дала змогу радісно забриніти струнам у їхніх душах, повернути їх у русло чесного життя. Саме праця забезпечила їм щастя повноцінного життя. 

Відомі всі висловлювання Олександра Довженка: "Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона в стражданнях і в смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді". І ця глибока думка переконливо розкрита автором у його безсмертній "Поемі про море", де показано красу людини в праці. Глибоко філософськими словами закінчується цей твір: "Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті". 

Такий фінал твору, на мій погляд, глибоко символічний: він вказує на ті проблеми, які стоять перед молодим поколінням. 

Звеличити, збагатити людину, зробити її життя справді повноцінним і багатогранним може лише всесильна любов до інших людей. Такі високогуманні погляди і поривання здатна дарувати людині творча праця. 

Цей неперевершений героїзм, цю нездоланну силу і красу творчої праці нашого народу оспівано в кращих творах української літератури. Мимоволі згадуються невмирущі слова з поезії Павла Тичини: 

Усмішка в народу розцвітає. 
Кожен каже: й я свій труд несу! 
Відбудова! - труд переростає 
у красу. 

У цих нібито й простих словах криється глибокий філософський зміст. І дійсно, тільки в процесі чесної безкорисливої праці людина по-справжньому здатна зрозуміти красу життя, велич людського існування. Лише тоді вона зможе повністю оцінити все те прогресивне, що створило людство в ході свого розвитку ввійти в чарівний світ прекрасного, збагативши свою душу неоціненним скарбом. А з іншого боку, саме це усвідомлення своєї повноцінності, збагаченості робить людську працю творчою і чимось наближає до мистецтва. 

Але я гадаю, що будь-яка праця буде приносити людям користь, якщо людина обирає ту галузь праці, до якої вона більш за все здібна і яка здається більш корисною, а також таку, щоб її труд приносив якомога вагоміші результати. Для цього людині потрібні розум і знання. 

Саме ця думка, доведена самим життям, оригінально зазвучала в поетичній творчості М. Рильського (збірка "Троянди і виноград"). Автор впевнено говорить: 

У щастя людського два рівних є крила: 
Троянди й виноград, красиве і корисне. 

Улюбленій справі людина віддає всі сили, всю енергію, всі знання, ця справа буде виконуватися краще, віддача, як говорять, буде більшою. 

Отже, так і тільки таке життя можна назвати прекрасним. І лише в беззавітному служінні людству, в невтомній творчій праці кожний із нас зможе знайти справжнє людське щастя.