З нагоди свята Матері вчителька задала двом дівчатам намалювати газету. Ці дівчата були хорошими подружками, ходили в художню школу, а звали їх Ганна і Катя. І от наступного дня вони зібрались після уроків в класі, принесли все потрібне й почали обговорювати, як все намалювати.
- Особливо мені хочеться, щоб тут був намальований гарний букет, який тримають жіночі руки, а отут можемо розмістити потрібний нам текст, - запропонувала Ганна.
- А я уявляю тут маленьку дитину, яку на руках тримає мама. А весь текст, що нам потрібно, розмістимо навколо них, - сказала Катя.
- Але мама з букетом краще!
- Ні, дитина краще!
- Мама!
- Дитина!
- Якщо ти не хочеш поки малювати, давай спочатку підпишемо її.
- Давай.
Після того, як вони намалювали назву гарними буквами, Ганна і Катя знову почали сперечатися. І сперечались б вони довго, якби Ганна випадково не зачепила склянку з брудною водою. Вода розлилася по всьому паперу, назва розплилася.
- Ну от, дивися, що ти наробила! - вигукнула Катя.
- А не треба було сперечатись! - дорікнула їй Ганна.
Дівчата спробували висушити газету, але від цього папір тільки знявся хвилями. Подружки ледь не заплакали.
- Все, не буду більше з тобою дружити! - сказала Ганна і, зібравши речі, пішла до дому.
- А я з тобою! - відповіла Катя й, залишивши невдалу газету тут, теж пішла.
На наступний день, коли вони прийшла в клас, вчителька незадоволено розглядала роспливчасту назву й зіпсований папір:
- Я думала ви можете краще, дівчатка! Що ж тепер робити? Через відсутність газети клас не зможе взяти участь у конкурсі до свята!
Рапттом Ганна витягнула з портфеля ще один ватман, на якому була зображена дитина в матусі на руках - так, як хотіла Катя. У відповідь Катя теж витягнула ватман, де були намальовані мамині руки, що тримаю букет - як хотіла Ганна. Дівчата засміялись й помирились, а вчителька сказала:
- От тепер я вами дуже пишаюся - ви не тільки добре малюєте, а ще й хороші подружки!
* вибачаюсь, якщо воно дуже велике, але в майбутньому пишіть обсяг, який від вас вимагають вчителі. Якщо сподобалось - скажіть дякую )))*
Прощавай, початкова школо! Як часто ми не задумуємося над тим, що життя дуже коротке та швидкоплинне!Ще ніби зовсім недавно ми, невпевнені пташенята-першокласники тільки-но вилетіли з-під матусиного крила, полишили власне затишне гніздечко та й полинули у дорослий світ...
Чи думали ми тоді, що попереду перші прописи, літери, иведені нетвердою рукою, не одна клякса на носі від надмірних старань... А далі.. Що ж було далі?
А далі були перші сварки з однокласниками та перші секрети, така таємниця, яку варто берегти як зіницю ока ( наприклад, про те, що у тебе під ліжком живе домовичок і саме він робить з тобою математику :) ). Як же інакше? Ми йшли нелегкими навчальними сходинками довго - кожен рік, - і вже ще одна позаду. Зараз ми стоїмо аж на четвертій і рішуче заносимо ніжку на пяту - ми рішуче йдемо вперед, крок за кроком наполегливо просуваючись до заповітної мети. Якої? Цього я не можу вам сказати, бо у кожного вона своя, чи не так? Наприклад, мені хочется просто хочеться вчитись, здобувати нові знання.
Ми прощаємося із початковою школою. Та як же можна зараз не згадати тих, хто був із нами ці чотиири роки? Наших перших вчителів, які стали нам другими мамами й татами? Про тих, кому ми могли поплакатися через розбите болюче коліно чи через те, що "противний Алик з паралельного класу знову смикав за кіски"?..
Знаєте, можна багато чого сказати про прощання із початковою школою, проте я не можу, бо на віях тремтять непрохані сльози. Я не знаю, ким я стану, коли виросту, як навчатимусь далі, проте в одному я цілком впевнена: де б я не була, я назавжди збережу память про початкову школу у своєму серці, адже це - початок усього.
Ми, пташенята-жовторотики уже вибились у піря та летимо у свій перший дорослий вирій: ми вирушаємо до середньої школи і попереду - нові досягнення, захоплюючі відкриття, хвилююючі перемоги...
Проте давайте все ж таки усі памятатимемо, з чого усе почалося. Прощавай, початкова школо! Я тебе памятатиму!
З нагоди свята Матері вчителька задала двом дівчатам намалювати газету. Ці дівчата були хорошими подружками, ходили в художню школу, а звали їх Ганна і Катя. І от наступного дня вони зібрались після уроків в класі, принесли все потрібне й почали обговорювати, як все намалювати.
- Особливо мені хочеться, щоб тут був намальований гарний букет, який тримають жіночі руки, а отут можемо розмістити потрібний нам текст, - запропонувала Ганна.
- А я уявляю тут маленьку дитину, яку на руках тримає мама. А весь текст, що нам потрібно, розмістимо навколо них, - сказала Катя.
- Але мама з букетом краще!
- Ні, дитина краще!
- Мама!
- Дитина!
- Якщо ти не хочеш поки малювати, давай спочатку підпишемо її.
- Давай.
Після того, як вони намалювали назву гарними буквами, Ганна і Катя знову почали сперечатися. І сперечались б вони довго, якби Ганна випадково не зачепила склянку з брудною водою. Вода розлилася по всьому паперу, назва розплилася.
- Ну от, дивися, що ти наробила! - вигукнула Катя.
- А не треба було сперечатись! - дорікнула їй Ганна.
Дівчата спробували висушити газету, але від цього папір тільки знявся хвилями. Подружки ледь не заплакали.
- Все, не буду більше з тобою дружити! - сказала Ганна і, зібравши речі, пішла до дому.
- А я з тобою! - відповіла Катя й, залишивши невдалу газету тут, теж пішла.
На наступний день, коли вони прийшла в клас, вчителька незадоволено розглядала роспливчасту назву й зіпсований папір:
- Я думала ви можете краще, дівчатка! Що ж тепер робити? Через відсутність газети клас не зможе взяти участь у конкурсі до свята!
Рапттом Ганна витягнула з портфеля ще один ватман, на якому була зображена дитина в матусі на руках - так, як хотіла Катя. У відповідь Катя теж витягнула ватман, де були намальовані мамині руки, що тримаю букет - як хотіла Ганна. Дівчата засміялись й помирились, а вчителька сказала:
- От тепер я вами дуже пишаюся - ви не тільки добре малюєте, а ще й хороші подружки!
* вибачаюсь, якщо воно дуже велике, але в майбутньому пишіть обсяг, який від вас вимагають вчителі. Якщо сподобалось - скажіть дякую )))*
Прощавай, початкова школо! Як часто ми не задумуємося над тим, що життя дуже коротке та швидкоплинне!Ще ніби зовсім недавно ми, невпевнені пташенята-першокласники тільки-но вилетіли з-під матусиного крила, полишили власне затишне гніздечко та й полинули у дорослий світ...
Чи думали ми тоді, що попереду перші прописи, літери, иведені нетвердою рукою, не одна клякса на носі від надмірних старань... А далі.. Що ж було далі?
А далі були перші сварки з однокласниками та перші секрети, така таємниця, яку варто берегти як зіницю ока ( наприклад, про те, що у тебе під ліжком живе домовичок і саме він робить з тобою математику :) ). Як же інакше? Ми йшли нелегкими навчальними сходинками довго - кожен рік, - і вже ще одна позаду. Зараз ми стоїмо аж на четвертій і рішуче заносимо ніжку на пяту - ми рішуче йдемо вперед, крок за кроком наполегливо просуваючись до заповітної мети. Якої? Цього я не можу вам сказати, бо у кожного вона своя, чи не так? Наприклад, мені хочется просто хочеться вчитись, здобувати нові знання.
Ми прощаємося із початковою школою. Та як же можна зараз не згадати тих, хто був із нами ці чотиири роки? Наших перших вчителів, які стали нам другими мамами й татами? Про тих, кому ми могли поплакатися через розбите болюче коліно чи через те, що "противний Алик з паралельного класу знову смикав за кіски"?..
Знаєте, можна багато чого сказати про прощання із початковою школою, проте я не можу, бо на віях тремтять непрохані сльози. Я не знаю, ким я стану, коли виросту, як навчатимусь далі, проте в одному я цілком впевнена: де б я не була, я назавжди збережу память про початкову школу у своєму серці, адже це - початок усього.
Ми, пташенята-жовторотики уже вибились у піря та летимо у свій перший дорослий вирій: ми вирушаємо до середньої школи і попереду - нові досягнення, захоплюючі відкриття, хвилююючі перемоги...
Проте давайте все ж таки усі памятатимемо, з чого усе почалося. Прощавай, початкова школо! Я тебе памятатиму!