Стислий переказ з елементами процесу праці та зовнішності людини. Будь ласка, до ть!Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями і перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою. …Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довго одігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх до полум’я. Нагріє, потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж доки вигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, і пішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою. — Одна! — вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину. — О! Друга! О! Третя!.. Сонце вже припікало, — не дуже, одначе, по-осінньому, але Климко працював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Він скинув куртку і знову став до роботи. При самій межі знайшов кілька невиконаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хто картопельку пік!») і, розриваючи їх палицею, приказував: — А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь! До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин — великих, менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік, їв помаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку — щоб довше, та й живіт не заболить. На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув на плечі торбину з картоплею і рушив далі через вибалок: може, де вода трапиться. По дну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки тому камінню, полоскав зеленіючу травицю, що клалася на воду рівними чубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав до води — холодна та добра! — тоді вмився і втерся галстуком од матроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співаючою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся з колін, а стояв, і стояв…
«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини — для чого вона живе, що є для неї найцінніше. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба. А життя без кохання — ніщо. І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно: «А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть віку вік на кострі!» Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.
У природі людина повинна бачити ніби відображення себе самої, природа - це близьке створіння, з яким можна бути цілком відвертим, ділитися своїми почуттями, думками, сподіваннями. Між людиною і навколишнім світом споконвіків існував духовний зв"язок, духовна і матеріальна єдність. Людина завжди вважала себе дитиною природи.
Це спонукає її любити, цінити, поважати природу. Але чи завжди ми вгамовуємо свої споживацькі інстинкти, приборкуємо нестримне бажання здобути з довкілля все найкраще і в якнайбільшій кількості? Таке хижацьке ставлення до найголовнішого в нашому житті зрештою призводить людину до самознищення.
Ознакою здоров'я людини і природи є краса, гармонія, приємні пахощі, краєвиди. Тому нас неприємно вражає, коли, мандруючи лісом, ми раптом натикаємося на залишки "цивілізації": пластикові пакети, посуд, ганчір"я, пляшки... Це безладдя псує красу, воно відбирає в людини те здоров"я, яке вона могла б отримати від здорової природи. Природа дуже хвора, земля потребує твоєї, людино, турботи й заслуговує на твою любов.
Природа - годувальниця. Вона, як мати, з якою ми з"єднані пуповиною, дає нам все, що потрібно для життя. І не лише матеріальні блага постачає нам природа, а й виховує нашу свідомість, вона є джерелом національного характеру й менталітету людей з різних куточків земної кулі. Що інше, як не природа, стало основою для розвитку наукових знань, що ними оволоділо людство? З чого, якщо не з природи, людина черпає наснагу до творчості, хист до мистецтва? Ця єдність дає нам і відчуття духовності, спонукає до роздумів про вічність життя на Землі, про одвічну мудрість та могутність природи.