Ось і настала осінь. Пора, яку ще називають золотою. Довкола усе змінюється. Осінь, мов художниця, розмалювала дерева в жовто-червоний колір. Листя поволі опадає на землю. Трава висохла, стала темно-зеленою, де-не-де коричневою. Птахи відлетіли в теплі краї, не чути їхнього голосного співу. Горобці злітаються на червону горобину та калину.Людям осінь принесла щедрий урожай. У садах і городах доспіли овочі і фрукти.Осінь можна назвати чарівницею. Чарівниця осінь усе змінює на свій лад. Ось зелені листочки стали жовтими. А то й зовсім червоними. Як тільки пролетить вітерець, листя вкриває землю, кружляючи в осінньому танці. Хоч восени багато птахів летять в теплі краї, високо в небі прощально махають крильми. Звеселяють нас горобчики, з лісів спішать синички, щоб люди себе знову змогли відчути помічниками пернатих друзів.У садах наливаються соком пізні яблука на щедрий врожай. На поля виходять щасливі трударі, вони радіють цій порі.По золотих деревах скачуть прудкі жовтогарячі білочки. Вони не мають часу сумувати: грибів, горішків вдосталь, щоб зробити зимові запаси. Чарівниця осінь золотою палітрою навіює надію, бо потім знову настане весна.
Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Ось і настала осінь. Пора, яку ще називають золотою. Довкола усе змінюється. Осінь, мов художниця, розмалювала дерева в жовто-червоний колір. Листя поволі опадає на землю. Трава висохла, стала темно-зеленою, де-не-де коричневою. Птахи відлетіли в теплі краї, не чути їхнього голосного співу. Горобці злітаються на червону горобину та калину.Людям осінь принесла щедрий урожай. У садах і городах доспіли овочі і фрукти.Осінь можна назвати чарівницею. Чарівниця осінь усе змінює на свій лад. Ось зелені листочки стали жовтими. А то й зовсім червоними. Як тільки пролетить вітерець, листя вкриває землю, кружляючи в осінньому танці. Хоч восени багато птахів летять в теплі краї, високо в небі прощально махають крильми. Звеселяють нас горобчики, з лісів спішать синички, щоб люди себе знову змогли відчути помічниками пернатих друзів.У садах наливаються соком пізні яблука на щедрий врожай. На поля виходять щасливі трударі, вони радіють цій порі.По золотих деревах скачуть прудкі жовтогарячі білочки. Вони не мають часу сумувати: грибів, горішків вдосталь, щоб зробити зимові запаси. Чарівниця осінь золотою палітрою навіює надію, бо потім знову настане весна.
Думаю підійде писав для себе
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.