Тараса Шевченка завжди шанували наші предки. Ця популярність була не штучною а природньою й справжньою. По сільських хатах на стінах можна побачити не лише ікони-образи до яких молилися а й портрети Тараса Шевченка що нагадували нам про Україну про нашу землю яка мала свою самобутність перебувала в неволі й за якою тужили. Усе це уособлював портрет Тараса Шевченка. З його поезій ми дізнаємося про князів і гетьманів рідну мову традиції та дух предків. Українці цитували рядки з Кобзаря бо майже в кожній хаті була та дорога для них книжка. Усіх вражала його сильна й неповторна поезія. Тарас Шевченко давно став для народу символом національним дорого-вказом посланцем якому рядки диктували небеса. Люди побачили в ньому пророка. І навіть у комп'ютерну добу слово поета не/перестає бути актуальним живим і насущним. Тому знову і знову друкують Кобзар проводять Шевченківські свята установлюють поетові погруддя й пам'ятники діти й закохані ходять вулицями названими його ім'ям а слово Кобзареве й нині хвилює та зворушує.
У кожного народу є свої улюблені рослини. В українців здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собі українське село без калини біля криниці, без чорнобривців і м'яти під вікном. Образ України — це також тополя над шляхом.
Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних піснях, легендах як "сокорина". Тополями, особливо білими, та їхнім різновидом — згаданим уже осокором — обсаджували шляхи і садиби. Іноді тополі ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмінно побачиш тополі, що бовванять вдалечині.
Тополя — один з улюблених образів української народної творчості. Він є символом краси і кохання.
Звичай вшановувати дерева, в тому числі й тополю, зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю" або "Вільху".
Прикрашаючи хати й подвір'я, дівчата з піснями водили по селу прибрану зеленню дівчинку — "тополю". Усі співали:
Стій, тополенько, Стій, не розвивайсь, Буйному вітроньку Не піддавайсь.
Образ дівчини-тополі можна зустріти, наприклад, у баладі Т. Г. Шевченка "Тополя". Дівчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зілля бабусі-ворожки:
Зілля дива наробило — Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока — До самої хмари.
Тараса Шевченка завжди шанували наші предки. Ця популярність була не штучною а природньою й справжньою. По сільських хатах на стінах можна побачити не лише ікони-образи до яких молилися а й портрети Тараса Шевченка що нагадували нам про Україну про нашу землю яка мала свою самобутність перебувала в неволі й за якою тужили. Усе це уособлював портрет Тараса Шевченка. З його поезій ми дізнаємося про князів і гетьманів рідну мову традиції та дух предків. Українці цитували рядки з Кобзаря бо майже в кожній хаті була та дорога для них книжка. Усіх вражала його сильна й неповторна поезія. Тарас Шевченко давно став для народу символом національним дорого-вказом посланцем якому рядки диктували небеса. Люди побачили в ньому пророка. І навіть у комп'ютерну добу слово поета не/перестає бути актуальним живим і насущним. Тому знову і знову друкують Кобзар проводять Шевченківські свята установлюють поетові погруддя й пам'ятники діти й закохані ходять вулицями названими його ім'ям а слово Кобзареве й нині хвилює та зворушує.
У кожного народу є свої улюблені рослини. В українців здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собі українське село без калини біля криниці, без чорнобривців і м'яти під вікном. Образ України — це також тополя над шляхом.
Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних піснях, легендах як "сокорина". Тополями, особливо білими, та їхнім різновидом — згаданим уже осокором — обсаджували шляхи і садиби. Іноді тополі ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмінно побачиш тополі, що бовванять вдалечині.
Тополя — один з улюблених образів української народної творчості. Він є символом краси і кохання.
Звичай вшановувати дерева, в тому числі й тополю, зберігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили "Тополю" або "Вільху".
Прикрашаючи хати й подвір'я, дівчата з піснями водили по селу прибрану зеленню дівчинку — "тополю". Усі співали:
Стій, тополенько, Стій, не розвивайсь, Буйному вітроньку Не піддавайсь.
Образ дівчини-тополі можна зустріти, наприклад, у баладі Т. Г. Шевченка "Тополя". Дівчина, довго чекаючи свого милого, перетворилася на тужливу тополю, випивши зілля бабусі-ворожки:
Зілля дива наробило — Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока — До самої хмари.
Объяснение: