З першої ж хвилини Шевченко відчував себе в солдатському строю безпорадним. Усе його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування. Цей внутрішній опір підсвідомо надавав його рухам незграбності.
Муштра тривала добрих дві години. Потім було навчання. Шевченкові дали рушницю, навчили розбирати й збирати її. Після цього –знову муштра. По тому довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі. Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги. В душі бився розпач від свідомості того, що він приречений на фізичні муки й духовне отупіння.
Спливав день за днем, і кожен з них був точним повторенням минулого. І ось прийшла неділя.Як завжди, вранці розбудив його барабан.
Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім усі розійшлися хто куди.
Шевченко обігнув церкву й пішов курною вулицею, заваленою сміттям. Пройшов повз будинок священика й чепурні офіцерські будиночки. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу хати уральських козаків. Ще далі – жалюгідні подоби людського житла, непобілені, обмазані глиною. Їхні низенькі пласкі дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Вийшовши нарешті з Орська, Шевченко крутим берегом збіг до Уралу. Він пішов уздовж ріки і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думи. Річка крутим звивом повернула убік, а Кобзар все йшов і йшов. Врешті-решт він зупинився і повів навкруги очима.
Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут, ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.
Один! Один! Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити...
У розпачі впав він обличчям у траву і розридався. Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі. Поступово замість одчаю душа його сповнювалась рішучістю. Шевченко звівся на ноги. Погляд його став твердим. Розмашним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки й сіруватий полин.
У казармі було майже порожньо. Шевченко відчинив свою шафу, взяв кілька схованих там аркушів паперу, пішов у степ, за вали.
Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку й записав до неї свій перший невільницький вірш.
Запитайте у різних людей, що робить їх щасливими, від чого вони отримують найбільше задоволення, - і ви отримаєте купу найрізноманітніших відповідей. Дехто відверто скаже: мене роблять щасливим гроші, достаток, багатство. Справді, якщо весь час думаєш про те, як нагодувати сім"ю або заплатити за квартиру, щасливим бути важко. Так само і зі мною. Я не прагну набити повні кишені хрусткими купюрами, але для мене важливо мати певну суму грошей, щоб почуватися впевнено.
Мене робить щасливим відчуття, що мої близькі люди здорові і не потерпають від якогось нещастя, що в них усе гаразд, що вони посміхаються.
Але справжнє відчуття щастя до мене приходить тоді, коли я зустрічаюся зі своєю коханою дівчиною. Ця людина мені дуже дорога, бо розуміє мене і відповідає взаємністю на мої почуття до неї. Це мене окрилює, прямо підносить над землею, дарує впевненість у своїх можливостях, викликає справжню ейфорію і надихає на нові досягнення, аби подобатися їй ще більше.
Я думаю, навіть переконаний, що без кохання щасливою не може бути жодна людина.
З першої ж хвилини Шевченко відчував себе в солдатському строю безпорадним. Усе його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування. Цей внутрішній опір підсвідомо надавав його рухам незграбності.
Муштра тривала добрих дві години. Потім було навчання. Шевченкові дали рушницю, навчили розбирати й збирати її. Після цього –знову муштра. По тому довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі. Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги. В душі бився розпач від свідомості того, що він приречений на фізичні муки й духовне отупіння.
Спливав день за днем, і кожен з них був точним повторенням минулого. І ось прийшла неділя.Як завжди, вранці розбудив його барабан.
Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім усі розійшлися хто куди.
Шевченко обігнув церкву й пішов курною вулицею, заваленою сміттям. Пройшов повз будинок священика й чепурні офіцерські будиночки. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу хати уральських козаків. Ще далі – жалюгідні подоби людського житла, непобілені, обмазані глиною. Їхні низенькі пласкі дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Вийшовши нарешті з Орська, Шевченко крутим берегом збіг до Уралу. Він пішов уздовж ріки і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думи. Річка крутим звивом повернула убік, а Кобзар все йшов і йшов. Врешті-решт він зупинився і повів навкруги очима.
Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут, ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.
Один! Один! Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити...
У розпачі впав він обличчям у траву і розридався. Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі. Поступово замість одчаю душа його сповнювалась рішучістю. Шевченко звівся на ноги. Погляд його став твердим. Розмашним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки й сіруватий полин.
У казармі було майже порожньо. Шевченко відчинив свою шафу, взяв кілька схованих там аркушів паперу, пішов у степ, за вали.
Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку й записав до неї свій перший невільницький вірш.
сорі шо може забагато
Запитайте у різних людей, що робить їх щасливими, від чого вони отримують найбільше задоволення, - і ви отримаєте купу найрізноманітніших відповідей. Дехто відверто скаже: мене роблять щасливим гроші, достаток, багатство. Справді, якщо весь час думаєш про те, як нагодувати сім"ю або заплатити за квартиру, щасливим бути важко. Так само і зі мною. Я не прагну набити повні кишені хрусткими купюрами, але для мене важливо мати певну суму грошей, щоб почуватися впевнено.
Мене робить щасливим відчуття, що мої близькі люди здорові і не потерпають від якогось нещастя, що в них усе гаразд, що вони посміхаються.
Але справжнє відчуття щастя до мене приходить тоді, коли я зустрічаюся зі своєю коханою дівчиною. Ця людина мені дуже дорога, бо розуміє мене і відповідає взаємністю на мої почуття до неї. Це мене окрилює, прямо підносить над землею, дарує впевненість у своїх можливостях, викликає справжню ейфорію і надихає на нові досягнення, аби подобатися їй ще більше.
Я думаю, навіть переконаний, що без кохання щасливою не може бути жодна людина.