Під час весняних канікул я люблю ходити до лісу, подихати свіжим повітрям, побачити пробудження природи від зимового сну, зняти гарні пейзажі, птахів. З собою обов’язково беру фотокамеру. Сьогодні вранці холодно і вогко, але я збираюсь на прогулянку. Напровесні під час відлиги з’являються першоцвіти. Я вирушаю до лісу на пошуки пролісків. На невеликих пагорбках, де розтанув сніг , де-не-де проросли зелені стрілочки – це проліски. Розквітла перша квітка весни. Два яскраво-зелені листочки розійшлися і на тонесенькій стеблинці висить молочно-біла квітка. Вона повільно колихається від найменшого подиху вітру. Ось пролісок вже розкрив свої тендітні і ніжні пелюстки, їх три. Серединка квітки блідо-зелена з білим кантом і тичинками. А ось праворуч, їх вже ціла галявина, квіти дружно розцвіли і мені дуже пощастило. Добре що проліски ще є у лісах і їх оберігають. Я милуюсь цим весняним дивом, дуже радію, фотографую в режимі макро: зверху, знизу, збоку. М’яко ступаючи по сніжку швидко повертаюсь назад додому, залишаючи загадковий ліс.
Багатостраждальною і довгою була дорога українського народу до власної держави — через століття царського свавілля та іноземного гніту, через більшовицькі голодомори і ГУЛАГи, через фізичне знищення національної інтелігенції та сільського господаря, крізь лихоліття Другої світової війни. Українська держава формувалася упродовж тривалого часу. Народ України віками творив свою незалежність, не раз виборюючи її і, на жаль, втрачаючи.
Не треба переконувати нікого в тому, що поява на карті незалежної Української держави була не щасливим випадком, а закономірним відновленням історичної справедливості. І все ж: чому ми не можемо зрівнятися з великими європейськими державами за рівнем життя? Чого не вистачає нам для цього? Запитання риторичне. На нього шукають відповідь і політики, і публіцисти, і науковці, і звичайні громадяни.
Як на мене, не вистачає нам послідовності у патріотизмі. Можливо, тому, що упродовж віків завойовники намагалися залишити Україну без національного "Я", без духовних поводирів. Довгі століття рабства залишили у свідомості українців відбиток смиренності. Хоча саме бунтівний дух українців не дозволив нікому знищити нас як націю. Про патріотизм написано і сказано багато. Мені хочеться висловити свою точку зору. Я вважаю, що наш патріотизм якийсь кострубатий, суперечливий.
У компанії, де зібрались 2-3 українці, неодмінно почуємо розмови про наш народ, про державу. Ми дорікаємо усім у несумлінності. Разом з тим, на своєму робочому місці майже кожен намагається працювати у півсили. Усі прагнемо добробуту, але ще зі шкільної парти нас розморює лінь; скаржимось: так важко вчитись. Ми вміємо щиро співчувати і не вміємо радіти чужому щастю. Чи задумувались ви коли-небудь, звідки в українській мові взялися прислів'я: "На тобі, небоже, що мені не гоже", "Моя хата скраю, я нічого не знаю"? Це про нас. Тому нам потрібно багато змінити, щоб стати сильними.
То все-таки, чого бракує українцям? Думаю, що патріотизму та єдності. Лише тоді, коли будемо підтримувати один одного в усіх починаннях, зможемо обрати правильний шлях, навчимося відрізняти біле від чорного, свободу від рабства, справжнє щастя від примарного.
Тож "єднаймося, брати мої"! — чуєте Шевченкові слова?!
Під час весняних канікул я люблю ходити до лісу, подихати свіжим повітрям, побачити пробудження природи від зимового сну, зняти гарні пейзажі, птахів. З собою обов’язково беру фотокамеру. Сьогодні вранці холодно і вогко, але я збираюсь на прогулянку.
Напровесні під час відлиги з’являються першоцвіти. Я вирушаю до лісу на пошуки пролісків. На невеликих пагорбках, де розтанув сніг , де-не-де проросли зелені стрілочки – це проліски. Розквітла перша квітка весни. Два яскраво-зелені листочки розійшлися і на тонесенькій стеблинці висить молочно-біла квітка. Вона повільно колихається від найменшого подиху вітру. Ось пролісок вже розкрив свої тендітні і ніжні пелюстки, їх три. Серединка квітки блідо-зелена з білим кантом і тичинками. А ось праворуч, їх вже ціла галявина, квіти дружно розцвіли і мені дуже пощастило. Добре що проліски ще є у лісах і їх оберігають. Я милуюсь цим весняним дивом, дуже радію, фотографую в режимі макро: зверху, знизу, збоку. М’яко ступаючи по сніжку швидко повертаюсь назад додому, залишаючи загадковий ліс.
Багатостраждальною і довгою була дорога українського народу до власної держави — через століття царського свавілля та іноземного гніту, через більшовицькі голодомори і ГУЛАГи, через фізичне знищення національної інтелігенції та сільського господаря, крізь лихоліття Другої світової війни. Українська держава формувалася упродовж тривалого часу. Народ України віками творив свою незалежність, не раз виборюючи її і, на жаль, втрачаючи.
Не треба переконувати нікого в тому, що поява на карті незалежної Української держави була не щасливим випадком, а закономірним відновленням історичної справедливості. І все ж: чому ми не можемо зрівнятися з великими європейськими державами за рівнем життя? Чого не вистачає нам для цього? Запитання риторичне. На нього шукають відповідь і політики, і публіцисти, і науковці, і звичайні громадяни.
Як на мене, не вистачає нам послідовності у патріотизмі. Можливо, тому, що упродовж віків завойовники намагалися залишити Україну без національного "Я", без духовних поводирів. Довгі століття рабства залишили у свідомості українців відбиток смиренності. Хоча саме бунтівний дух українців не дозволив нікому знищити нас як націю. Про патріотизм написано і сказано багато. Мені хочеться висловити свою точку зору. Я вважаю, що наш патріотизм якийсь кострубатий, суперечливий.
У компанії, де зібрались 2-3 українці, неодмінно почуємо розмови про наш народ, про державу. Ми дорікаємо усім у несумлінності. Разом з тим, на своєму робочому місці майже кожен намагається працювати у півсили. Усі прагнемо добробуту, але ще зі шкільної парти нас розморює лінь; скаржимось: так важко вчитись. Ми вміємо щиро співчувати і не вміємо радіти чужому щастю. Чи задумувались ви коли-небудь, звідки в українській мові взялися прислів'я: "На тобі, небоже, що мені не гоже", "Моя хата скраю, я нічого не знаю"? Це про нас. Тому нам потрібно багато змінити, щоб стати сильними.
То все-таки, чого бракує українцям? Думаю, що патріотизму та єдності. Лише тоді, коли будемо підтримувати один одного в усіх починаннях, зможемо обрати правильний шлях, навчимося відрізняти біле від чорного, свободу від рабства, справжнє щастя від примарного.
Тож "єднаймося, брати мої"! — чуєте Шевченкові слова?!