Текст чиї ж ми діти. Скласти вільні тези до тексту.Будь ласка. буду дуже вдячна).
Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок,
тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом
століть наш народ виробив і опрактикував мудрі
моральні критерії цієї неперервності. Вони
передавалися з покоління в покоління, залишаючи по
собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів
або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків.
Саме це змушувало більшість людей увічнитися в
родоводі. Але траплялися й протилежні випадки —
людський осуд одного з пращурів міг також
причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були
винні, іменне тавро переходило з покоління в
покоління, особливо на тих, хто успадкував риси
такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на
жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати
поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була
природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й
традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував
історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в
спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять
про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї.
Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з
форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія
залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й
зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На
сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви
шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого
самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між
поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин!
Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну
пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
Сьогодні мати почала дiставати з комори, з-зі скринi, навiть з полиці за божницею свої вузлики. В них лежало все насіння: огiрки, квасоля бiла, горох, кукурудза жовта й червона капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, соняшник і ще всяка всячина.
Мати перебирала своє добро, хвалилася його силою і вже мабуть бачила себе в городi посеред лiта. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi макiвки.
Мати перша в свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, маковий цвiт і калину.
я дуже люблю малювати. у вільну хвилину сі за улюблену справу.
нещодавно мама купила мені різнокольорові олівці, фарби та білий папір. спочатку з простим олівцем у руці обмірковую майбутній малюнок. згодом у справу вже підключаються кольорові олівці чи фарби. усім подобаються мої малюнки.
одного дня тато вирішив зробити настінну виставку моєї творчості. усі підтримали його ідею. вона стала прикладом для моєї подруги. софія теж запропонувала удома наклеїти на стіні свої найкращі малюнки.
рідні радіють моїм успіхам. на день народження брат подарував мені велику книгу з малювання. вона стала моїм незамінним помічником. вчить малювати тварин, рослини, людей. розповідає багато цікавого про художнє мистецтво, яке так захопило мене.