Терміново

розтавити розділові знаки

1. Пухнасті кошенята несміливо викочувалися зі стодоли й переконавшись що небезпеки поруч немає починали борюкатися. 2. Але хіба ми люди пройшовщи сто доріг завершивши тисячу справ не прагнемо до отчого порогу до калини по росте на розі хати? 3. Поклавши крила на велику спеку стоїть над степом сiрий журавель. 4. Похибки друзів за винятком зради ми повинні терпіти виправляти. 5. Там за горами вже давно день а тут на дні міжгір'я ще ніч. 6. На лівобережжі замість верб і чагарників видно погорблені смуги темені. 7. Я виджу тиххто не сіявши жнуть що садів не садивши плоди обідають. 8. Iз вир летять курличучи ключі.

Одна з вулиць Одеси вже носила ім'я Антона Головатого, але, за проханням місцевих жителів у [[1999]] році в Одесі відкрили пам'ятник визначному козацькому отаману. Неодноразово з пам'ятника знущалися вандали, але міська влада не дуже поспішає з відновленням пам'ятника, на відміну від монументу Катерині ІІ.

Свій відомий вірш «До Основ'яненка» Тарас Шевченко написав після прочитання історичного нарису Г. Ф. Квітки «Головатий». У первісному варіанті вірша були такі рядки: «Наш завзятий Головатий не вмре, не загине; от де, люди, наша слава, слава України!»

Але на зауваження П. Куліша Шевченко переробив перші два рядки на інші: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», проте на одній із стел пам'ятника написано первісний варіант уривку.

Могила Антона Головатого збереглася дотепер в Азербайджані (острів Сари — близько 250 км на південь від м. Баку). На місці поховання збереглась пам'ятна дошка XVIII століття, що змальовує життя А. Головатого, а також надгробна плита на місці поховання інших козаків. Нагляд за місцем поховання здійснюють представники українського посольства в Азербайджані, а також російського козацтва, які вважають діяльність отамана частиною історії Росії — зокрема, Кубанського козацтва.

на початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадця­ти. на ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й бі­ла хустинка, як терен-цвіт. і ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

дівчинка несла книжки й зошити. вона поверталася додому зі школи, йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору. і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. про­зорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекину­то кладку з сухої деревини.

дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками.

руки дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі й подряпані. хустинка в неї зсунулася набік, і з-під неї виби­лась хмарка лляного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне  вітрець, так воно й розлетиться навколо. і тепер дівчинка ста­ла дивно схожою на кульбабу. в школі подружки так і клика­ли її завжди: улянка-кульбабка.