тисячі літ живе народ наш на прекрасній землі. Скільки було заздрісних ворогів які хотіли зіпхнути його з цієї землі знищити пустити в непам'ять! А він стояв уперто непохитно вороги ж гинули безслідно.​

Без розуму ні сокирою рубати , ні личака в'язати.
Борода не робить мудрим чоловіка.
В умілого і долото рибу ловить.
Вік живи - вік учись.
Вчення в щасті красить , а в нещасті тішить.
Вченому світ , а невченому тьма.
Гарно того вчити , хто хоче все знати.
Голова без розуму , як ліхтарня без свічки.
Голова не на те , щоб тільки кашкет носить.
Грамоти вчиться - завжди пригодиться.
Грамотний - видющий і на все тямущий.
Дарма , що малий , а й старого навчить.
Де старий спотикнеться , там нехай молодий добре напнеться.
Дивиться рідко , та густо бачить.
Догана мудрого більше стоїть , як похвала дурного.
За битого двох небитих дають , та й того не беруть.
За дурною головою рукам і ногам немає спокою.
За одного вченого дають десять невчених.
За одного грамотного сім неграмотних дають.
Знає , на чім світ стоїть.

Миколка, син Прокопа, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс.. Ну й любило це. Раз гулять повели їх у ліс. Він забіг у гущавину та й зупинився у захваті: "А як ось тут гарно! Гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки", І все було йому цікаво.А якось прийшов сумний. Вчитель запитав, чому. Та й розповів: у хаті бідно, їсти хочеться. А на столі лише хліб та борщ учорашній перебовтаний. А хотілося й оладок, і риби. Як батько де почув, то й побив. "Шкури з мене, шкури", — кричить. Наступного разу чоботи порвались. Знову батько побив. А через деякий час відвалився в чоботі підбор. Злякався Миколка. Розсердився батько: "Старцюго, — кричить, — панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і но не була в школі... В найми з душею твоєю".Вибіг Миколка з хати. А ввечері повертається, під пахвою чоботи несе. Вчитель дав, як дізнався, що трапилось. Прокіп душею відійшов, осміхається. Попросив сина показать, що він там вчить такого цікавого. І так гарно то було. Буква "О", як бублик, а "Г", як кочерга, а хмара з’являється з пари. Радий Прокіп. Він і сам бігав синові чоботи позичить та ще й хліба. Ніхто не дав. У найми, кажуть, віддавай. А він би сина й у второкласну школу відправив, і в семінарію, щоб до ума довести. Щоб хоч він не страждав: "Хіба ж я ворог дитині своїй!.. Спроможусь..."