Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу мелодію. «І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?» - марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович. На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось. -Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,- почав дещо загадково Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати. Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови. « Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід, напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».- промайнула думка. -Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству. Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився Войцех, що його колега не налаштований на жарти. - Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,- врешті потамував Вось здивування,- що ваш рід має графське достоїнство… - Не гаразд гоноритися і чванькувати в мої літа,- злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася. - У нас є для вас важлива пропозиція,- опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.- Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування - і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –Войцех говорив все швидше, поступово більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано. Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує: - Бздури, панє! Нісенітниці! Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити…Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав бал – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері… - Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, - Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з- під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих гуралень. А вже як виїжджав, то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів». …Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.
- Дітки куди ми цього літа поїдемо у таборі? - Я хочу на екскурсію в зоопарк! - Ні, я вже там була - Може давайте на пітнік поїдемо, з ночівкою - А що, непогана ідея - Але в мене немає палатки - То нічого , будем в одній - Так, тепер домовляємось хто що бере! - Катю, в тебе є шашлик? - Так, звісно! - Добре тоді з тебе шашлик - А хто солодощі візьме?! - Та звісно Діана, або Віка - Давайте я візьму! - Добре, тоді з тебе Діано солодощі - Так, а віка що візьме? - Я візьму скатертину - О, Ольго Іванівно, можна я візьму зефір та млинці? - Так, звісно Тамаро - А млинці з чим будуть? - Шоколадом - Ні з шоколадом, тому що це все ростопиться і замастить весь одяг - Ну добре тоді візьмі з творогом - Добре, всі договорились що хто бере!? - Так Ольго Іванівно - Добре тоді чекаю вас завтра о 9 годині
- Я хочу на екскурсію в зоопарк!
- Ні, я вже там була
- Може давайте на пітнік поїдемо, з ночівкою
- А що, непогана ідея
- Але в мене немає палатки
- То нічого , будем в одній
- Так, тепер домовляємось хто що бере!
- Катю, в тебе є шашлик?
- Так, звісно!
- Добре тоді з тебе шашлик
- А хто солодощі візьме?!
- Та звісно Діана, або Віка
- Давайте я візьму!
- Добре, тоді з тебе Діано солодощі
- Так, а віка що візьме?
- Я візьму скатертину
- О, Ольго Іванівно, можна я візьму зефір та млинці?
- Так, звісно Тамаро
- А млинці з чим будуть?
- Шоколадом
- Ні з шоколадом, тому що це все ростопиться і замастить весь одяг
- Ну добре тоді візьмі з творогом
- Добре, всі договорились що хто бере!?
- Так Ольго Іванівно
- Добре тоді чекаю вас завтра о 9 годині