Життя переконує: якщо людина тільки «споживає» радощі, не здобуваючи їх працею, напруженням духовних сил, її душа стає холодною, байдужою, черствою. Не треба забувати, що осердя душі – гуманне ставлення до людей, а значить, творити добро із чистою совістю. Це обов’язково наповнить душу, за словами французького філософа М. Монтеня, «радісним задоволенням і виправданою гордістю».
Великою моральною силою, що ушляхетнює людину, є вміння робити добро, вміння співпереживати чужій біді, любити людей. Адже навколо нас знаходяться ті, хто потребує до піклування, уваги, щиросердності. У сучасній Україні найменш захищеними є люди похилого віку. Держава опинилася у скрутному соціально-економічному становищі, а ці люди, все життя пропрацювавши на неї, залишилися поза її увагою. Вони одержують мізерні пенсії, не мають сили продовжувати трудову діяльність. Сучасне суспільство вчиняє злочин у ставленні до цих людей. Найголовніше, на мою думку, полягає в тому, щоб совість не дозволяла нам проходити повз людей похилого віку, щоб ми приносили їм добро не з бажання відзначитися серед інших, а з безкорисливих міркувань.
Я вважаю, що джерелом людського сумління, готовності творити добро для інших є співчуття. Як часто ми проходимо повз тихих і непомітних бабусь, зовсім не звертаючи на них уваги. Хтось, пробігаючи вулицею, кине їм монетку. Більшість же проходить, сором’язливо втупивши погляд у землю. І ніхто не поцікавиться, як живуть, на що існують ці люди. Такий негуманний світ творимо ми самі.
Що ж сталося з нами? Чому ми такі жорстокі? Адже з уваги до духовного світу людини, із здатності відгукуватися на чуже нещастя починається, на мій погляд, вища людська радість, без котрої неможлива краса душі. На жаль, якщо з’являється людина чуйна, добра, ми чомусь говоримо про неї: «Не від світу сього».
Любов до людей повинна стати невід’ємною рисою духовного життя кожного. Але так буде тільки у тому випадку, якщо людина і дня не живе без турботи про людей. Кожен з нас повинен співпереживати почуттям інших людей, ставити себе на місце того, хто потребує піклування. Якщо в людини горе, неприємності, вона схожа на натягнуту струну: доторкнешся необережно – завдаси болю. Треба вміти берегти хворе серце, не завдавати людині нового горя, не торкаючись ран її душі, до розрадити. І потрібно пам’ятати: сумні очі, туга, самотність завжди потребують милосердя і нашої любові. Найбільш доброзичлива до це розділити горе людини, не торкаючись глибоко особистого. За цим повинно бути справжнє людське почуття.
Чим більше людина віддає свої духовні сили ближньому, у котрого горе, тим більш чуйним стає її серце, бо, за словами сучасної поетеси Ганни Дущак, «прожити просто так на цій землі… – це зникнути безслідно». «Отямся ж, спинися, людино! – промовляє до мене поетеса зі збірки своїх віршів. – Ти ж бо – людина! Умийся росою чистої совісті і зігрій людей теплом своєї душі». Саме її поезії до мені зрозуміти, що осердя людської душі та ознака здорового суспільства – доброта.
І нехай кажуть про таких людей: «Не від світу сього», тобто милосердні, добрі, сповнені почуття любові до ближнього, зовсім не схожі на навколишній світ – лихий, жорстокий, негуманний. Однак пам’ятаймо: якою скромною не була б добра справа, вона залишає позитивний слід у душі людини! Тож хай більше буде людей «не від світу сього», адже «коли твориш добро, сам переповнюєшся радісним задоволенням і виправданою гордістю, яка супроводжує чисту совість»!
Життя переконує: якщо людина тільки «споживає» радощі, не здобуваючи їх працею, напруженням духовних сил, її душа стає холодною, байдужою, черствою. Не треба забувати, що осердя душі – гуманне ставлення до людей, а значить, творити добро із чистою совістю. Це обов’язково наповнить душу, за словами французького філософа М. Монтеня, «радісним задоволенням і виправданою гордістю».
Великою моральною силою, що ушляхетнює людину, є вміння робити добро, вміння співпереживати чужій біді, любити людей. Адже навколо нас знаходяться ті, хто потребує до піклування, уваги, щиросердності. У сучасній Україні найменш захищеними є люди похилого віку. Держава опинилася у скрутному соціально-економічному становищі, а ці люди, все життя пропрацювавши на неї, залишилися поза її увагою. Вони одержують мізерні пенсії, не мають сили продовжувати трудову діяльність. Сучасне суспільство вчиняє злочин у ставленні до цих людей. Найголовніше, на мою думку, полягає в тому, щоб совість не дозволяла нам проходити повз людей похилого віку, щоб ми приносили їм добро не з бажання відзначитися серед інших, а з безкорисливих міркувань.
Я вважаю, що джерелом людського сумління, готовності творити добро для інших є співчуття. Як часто ми проходимо повз тихих і непомітних бабусь, зовсім не звертаючи на них уваги. Хтось, пробігаючи вулицею, кине їм монетку. Більшість же проходить, сором’язливо втупивши погляд у землю. І ніхто не поцікавиться, як живуть, на що існують ці люди. Такий негуманний світ творимо ми самі.
Що ж сталося з нами? Чому ми такі жорстокі? Адже з уваги до духовного світу людини, із здатності відгукуватися на чуже нещастя починається, на мій погляд, вища людська радість, без котрої неможлива краса душі. На жаль, якщо з’являється людина чуйна, добра, ми чомусь говоримо про неї: «Не від світу сього».
Любов до людей повинна стати невід’ємною рисою духовного життя кожного. Але так буде тільки у тому випадку, якщо людина і дня не живе без турботи про людей. Кожен з нас повинен співпереживати почуттям інших людей, ставити себе на місце того, хто потребує піклування. Якщо в людини горе, неприємності, вона схожа на натягнуту струну: доторкнешся необережно – завдаси болю. Треба вміти берегти хворе серце, не завдавати людині нового горя, не торкаючись ран її душі, до розрадити. І потрібно пам’ятати: сумні очі, туга, самотність завжди потребують милосердя і нашої любові. Найбільш доброзичлива до це розділити горе людини, не торкаючись глибоко особистого. За цим повинно бути справжнє людське почуття.
Чим більше людина віддає свої духовні сили ближньому, у котрого горе, тим більш чуйним стає її серце, бо, за словами сучасної поетеси Ганни Дущак, «прожити просто так на цій землі… – це зникнути безслідно». «Отямся ж, спинися, людино! – промовляє до мене поетеса зі збірки своїх віршів. – Ти ж бо – людина! Умийся росою чистої совісті і зігрій людей теплом своєї душі». Саме її поезії до мені зрозуміти, що осердя людської душі та ознака здорового суспільства – доброта.
І нехай кажуть про таких людей: «Не від світу сього», тобто милосердні, добрі, сповнені почуття любові до ближнього, зовсім не схожі на навколишній світ – лихий, жорстокий, негуманний. Однак пам’ятаймо: якою скромною не була б добра справа, вона залишає позитивний слід у душі людини! Тож хай більше буде людей «не від світу сього», адже «коли твориш добро, сам переповнюєшся радісним задоволенням і виправданою гордістю, яка супроводжує чисту совість»!