Андрій Малишко будує твори жанру пісенної лірики як певну послідовність у розвитку почуттів ліричного героя.
Звернемось до "Пісні про рушник”. Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. І цю рису душі поет передає економними, але надзвичайно місткими деталями: "незрадлива ласкава усмішка”, бо мати вміє і прощати, і наставляти, і жаліти; "засмучені очі”, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її у широкий і бентежний світ, “в дорогу далеку”, на якій будуть і радість, і смуток, і печаль. Автор на білому полотні бачить "і зелені луги, й солов'їні гаї", він трепетно стелить його "в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров", щоб згадати своє дитинство, матір, усе життя. Немислима доля героя без краєвидів рідної землі, українські пейзажі є натхненням для його творчості.
Яскраві метафори, авторські епітети, влучні порівняння у зображенні картин природи бачимо в кожному творі. Ці художні засоби введені для кращого розуміння читачами внутрішнього світу ліричного героя, його думок, вражень, переживань.
Тонкий ліризм, широта людських почуттів у піснях Малишка розкриваються через просту і довершену форму. Емоційно наснажені, щирі, місткі за змістом, вони є окрасою скарбниці нашого народу.
Я твердо переконаний, що зрада у будь-якому своєму прояві є показником неспроможності людини зберегти сталість та виваженість характеру, обираючи вигідніший шлях на користь власних ідей. Але найчастіше результат від зради набагато нижчий, ніж цінності, ідеали та переконання, які зраджують. Саме тому у моєму розумінні, зрада не має шансу на прощення.
Моє переконання грунтується на тому, що, по-перше, люди спроможні змінити свою думку, керуючись егоїстичними принципами та бажаннями, завжди залишаються у пошуках нездійсненної мрії. Тому немає гарантій, що такі особи не вчинять так само при черговій нагоді.
По-друге, знаходячись поруч з таким компаньйоном, ми завжди ризикуємо втратити власну гідність та честь в очах оточення. Крім того, результат, здобутий зрадою, не заслуговує на визнання.
Історія також зазнала немало випадків зрадницької поведінки з боку керівників, але в цих ситуаціях наслідки мали куди більш трагічний вплив, руйнуючи цілі колективи, угрупування та навіть країни. Так у свій час український князь Ярема Вишневецький, ставши прислужником польскої шляхти, брав участь в притисненні козацько-селянських повстань, що мало досить негативний вплив на подальшу долю нашої країни.
Отже, у підсумку можна зазначити, що зрадники в усі часи переслідували корисливі цілі у будь-яких випадках і мали на меті лише не гідні справжньої особистості цінності. Через що людина, здатна так чинити, не має шансу на прощення.
Андрій Малишко будує твори жанру пісенної лірики як певну послідовність у розвитку почуттів ліричного героя.
Звернемось до "Пісні про рушник”. Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. І цю рису душі поет передає економними, але надзвичайно місткими деталями: "незрадлива ласкава усмішка”, бо мати вміє і прощати, і наставляти, і жаліти; "засмучені очі”, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її у широкий і бентежний світ, “в дорогу далеку”, на якій будуть і радість, і смуток, і печаль. Автор на білому полотні бачить "і зелені луги, й солов'їні гаї", він трепетно стелить його "в тихім шелесті трав, в щебетанні дібров", щоб згадати своє дитинство, матір, усе життя. Немислима доля героя без краєвидів рідної землі, українські пейзажі є натхненням для його творчості.
Яскраві метафори, авторські епітети, влучні порівняння у зображенні картин природи бачимо в кожному творі. Ці художні засоби введені для кращого розуміння читачами внутрішнього світу ліричного героя, його думок, вражень, переживань.
Тонкий ліризм, широта людських почуттів у піснях Малишка розкриваються через просту і довершену форму. Емоційно наснажені, щирі, місткі за змістом, вони є окрасою скарбниці нашого народу.
Я твердо переконаний, що зрада у будь-якому своєму прояві є показником неспроможності людини зберегти сталість та виваженість характеру, обираючи вигідніший шлях на користь власних ідей. Але найчастіше результат від зради набагато нижчий, ніж цінності, ідеали та переконання, які зраджують. Саме тому у моєму розумінні, зрада не має шансу на прощення.
Моє переконання грунтується на тому, що, по-перше, люди спроможні змінити свою думку, керуючись егоїстичними принципами та бажаннями, завжди залишаються у пошуках нездійсненної мрії. Тому немає гарантій, що такі особи не вчинять так само при черговій нагоді.
По-друге, знаходячись поруч з таким компаньйоном, ми завжди ризикуємо втратити власну гідність та честь в очах оточення. Крім того, результат, здобутий зрадою, не заслуговує на визнання.
Історія також зазнала немало випадків зрадницької поведінки з боку керівників, але в цих ситуаціях наслідки мали куди більш трагічний вплив, руйнуючи цілі колективи, угрупування та навіть країни. Так у свій час український князь Ярема Вишневецький, ставши прислужником польскої шляхти, брав участь в притисненні козацько-селянських повстань, що мало досить негативний вплив на подальшу долю нашої країни.
Отже, у підсумку можна зазначити, що зрадники в усі часи переслідували корисливі цілі у будь-яких випадках і мали на меті лише не гідні справжньої особистості цінності. Через що людина, здатна так чинити, не має шансу на прощення.