Небагато у світі храмів, про які написано романи. Нотр-Дам у Франції - про нього «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Софія Київська, про яку написав роман «Диво» Павло Загребельний. І є в Україні ще один храм, описаний у романі - у «Соборі» Олеся Гончара. То Троїцький собор у місті Новомосковську Дніпропетровської області, колишній Самарі. Хоч автор прямо його не називає і собор у романі -узагальнений образ, ми однак упізнаємо в описах, в історії будівництва саме козацький Троїцький собор, шедевр українського бароко. Історія його спорудження, яку записав Дмитро Яворниць-кий, схожа на легенду. Було це в 1773 році, коли Запорозьку Січ ось-ось мали зруйнувати. У Самарі стояла старенька церковиця, і козаки задумали збудувати нову. Зібрали раду, знайшли майстра - Якима Погребняка. Був він із себе непоказний, і старшина засумнівалася: - Чи ж ти зумієш збудувати Божий храм? А будувати козаки надумали неабияк: без жодного цвяха! Бо негоже, міркували вони, у храм розп'ятого на хресті, забивати цвяхи в дерево. - Збудую, чому ні. Мені не вперше, - відповів Яким По-гребняк. Та й намалював просто на стежці в саду, де вони зібралися, гарну п'ятиглаву церкву. Потім додав: - Збудував би й більшу, з дев'ятьма верхами. Намалював дев'ятиглаву, і так та церква всім сподобалася, що сказали ставити її. Навезли дерева, заклали підвалини. Тільки цього разу засумнівався сам майстер. Дерев'яної церкви на дев'ять бань не було ніде в Україні. Як її вивести, як зібрати все докупи, щоб кроква до крокви, щоб міцно, надійно було? Злякався майстер, навіть заховався у плавнях. Лежить у комишах, а на обрії видніє Самарський Миколаївський монастир, немов вабить до себе майстер Яким до святого Миколи Чудотворця. І тоді приснився йому собор. Прокинувшись, майстер зробив маленьку церкву зі стебел комишу. Усе в ній добре вдалося, і він, уже впевнений у собі, вернувся на будову. Комишевий макет потім довго зберігався в соборі, аж врешті розсипався на порохню. А собор стоїть. Майстер справді обійшовся без цвяхів: колоди скріплено дерев'яними кілочками або взято «в замок», тобто врізано одна в одну. І так їх міцно скріплено, що не бояться ні бур, ні землетрусів. Одного разу ураган позривав у місті дахи, повивергав дуби з корінням, а соборові - хоч би що! Стоїть собор! Його називають дивом на все Запоріжжя, його копіюють, будуючи інші церкви. Раз побачений, він западав у душу назавжди, причаровував стрункістю, гармонією ліній, легкістю, красою. Та чи є в ньому ще інший чар? Може, справді, «в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал...». Про це ви неодмінно прочитаєте в романі «Собор» Олеся Гончара. Тоді збагнете, чим є цей храм для України. У час, коли стирали козацькі назви міст, прекрасний собор нагадував про велич наших будівничих, про мужність і непокору, про дорогу, жадану волю!
Я вважаю, що вчинок може зробити людину безсмертною. Звичайно, тіло не може жити вічно, це доведено наукою. Проте в кожного з нас є частинка вічного – душа. Мабуть все найкраще в людині зібрано в цій матерії. Кажуть, що душа є вічною. На мою думку, нам дається життя для того, щоб ми прожили його якнайкраще. Не в кількісному чи якісному значенні, адже гроші, стан у суспільстві, розкіш – не показники щастя. Одним із моїх життєвих принципів – прожити так, щоб потім мене згадували інші люди, не обов’язково друзі, родичі, або знайомі. Існує притча про чоловіка, який мав довге і красиве життя. Але після повернення на батьківщину земляки не могли його згадати. Єдиним спогадом, який пов’язаний із селом залишився відбиток дитячої ноги на бетоні, зроблений чоловіком. Не варто здійснювати подвиги заради майбутньої слави. Люди не люблять корисливих. Варто бути ближче до суспільства. Нещодавно на уроках української мови я читала розповідь про Святу Терезу. Мене щиро вразило її бажання допомагати знедоленим, простота і душевна смиренність. Це була людина з чистим серцем. Саме тому суспільство і досі пам’ятає її. Я вважаю, що людям варто намагатись бути такими ж добрими як Матір Тереза. Звичайно, не буває ідеальних особистостей. Та й не варто ціле життя змушувати себе робити щось не за власним бажанням. Достатньо лише одного вчинку. Сучасний світ настільки динамічний, що неможливо уникнути небезпеки. Останнім часом все частіше стаються катаклізми, непередбачувані ситуації. Дуже часто можна почути про людей, які жертвують своїм життям заради інших. Наприклад, звичайний перехожий врятував дітей, коли виніс їх із хати, яка горіла. Їх імена не завжди пам’ятають, їм не надають нагород і титулів, зате про таких кажуть, що вони – герої. Людське визнання – ось найкраща похвала! Героїв пам’ятають, про них пишуть книги, їх закарбовують в історію. Іноді один вчинок може змінити життя народу, «розвернути планету на 180 градусів». Дуже часто родичів померлого заспокоюють такими словами: «Він не помер, бо досі залишився в наших серцях». Це означає, що людина житиме в наших серцях стільки часу, скільки про неї пам’ятають інші. Саме тому я хочу прожити своє життя так, щоб інші могли сказати: «Вона змінила наше життя на краще. Оце була людина!»
Небагато у світі храмів, про які написано романи. Нотр-Дам у Франції - про нього «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Софія Київська, про яку написав роман «Диво» Павло Загребельний. І є в Україні ще один храм, описаний у романі - у «Соборі» Олеся Гончара. То Троїцький собор у місті Новомосковську Дніпропетровської області, колишній Самарі. Хоч автор прямо його не називає і собор у романі -узагальнений образ, ми однак упізнаємо в описах, в історії будівництва саме козацький Троїцький собор, шедевр українського бароко.
Історія його спорудження, яку записав Дмитро Яворниць-кий, схожа на легенду. Було це в 1773 році, коли Запорозьку Січ ось-ось мали зруйнувати. У Самарі стояла старенька церковиця, і козаки задумали збудувати нову. Зібрали раду, знайшли майстра - Якима Погребняка. Був він із себе непоказний, і старшина засумнівалася:
- Чи ж ти зумієш збудувати Божий храм?
А будувати козаки надумали неабияк: без жодного цвяха! Бо негоже, міркували вони, у храм розп'ятого на хресті, забивати цвяхи в дерево.
- Збудую, чому ні. Мені не вперше, - відповів Яким По-гребняк. Та й намалював просто на стежці в саду, де вони зібралися, гарну п'ятиглаву церкву. Потім додав:
- Збудував би й більшу, з дев'ятьма верхами. Намалював дев'ятиглаву, і так та церква всім сподобалася,
що сказали ставити її. Навезли дерева, заклали підвалини.
Тільки цього разу засумнівався сам майстер. Дерев'яної церкви на дев'ять бань не було ніде в Україні. Як її вивести, як зібрати все докупи, щоб кроква до крокви, щоб міцно, надійно було? Злякався майстер, навіть заховався у плавнях. Лежить у комишах, а на обрії видніє Самарський Миколаївський монастир, немов вабить до себе майстер Яким до святого Миколи Чудотворця. І тоді приснився йому собор. Прокинувшись, майстер зробив маленьку церкву зі стебел комишу. Усе в ній добре вдалося, і він, уже впевнений у собі, вернувся на будову.
Комишевий макет потім довго зберігався в соборі, аж врешті розсипався на порохню.
А собор стоїть. Майстер справді обійшовся без цвяхів: колоди скріплено дерев'яними кілочками або взято «в замок», тобто врізано одна в одну. І так їх міцно скріплено, що не бояться ні бур, ні землетрусів. Одного разу ураган позривав у місті дахи, повивергав дуби з корінням, а соборові - хоч би що!
Стоїть собор! Його називають дивом на все Запоріжжя, його копіюють, будуючи інші церкви. Раз побачений, він западав у душу назавжди, причаровував стрункістю, гармонією ліній, легкістю, красою. Та чи є в ньому ще інший чар? Може, справді, «в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його задума-мрія, дух народу, його естетичний ідеал...». Про це ви неодмінно прочитаєте в романі «Собор» Олеся Гончара. Тоді збагнете, чим є цей храм для України. У час, коли стирали козацькі назви міст, прекрасний собор нагадував про велич наших будівничих, про мужність і непокору, про дорогу, жадану волю!
Я вважаю, що вчинок може зробити людину безсмертною.
Звичайно, тіло не може жити вічно, це доведено наукою. Проте в кожного з нас є частинка вічного – душа. Мабуть все найкраще в людині зібрано в цій матерії. Кажуть, що душа є вічною.
На мою думку, нам дається життя для того, щоб ми прожили його якнайкраще. Не в кількісному чи якісному значенні, адже гроші, стан у суспільстві, розкіш – не показники щастя. Одним із моїх життєвих принципів – прожити так, щоб потім мене згадували інші люди, не обов’язково друзі, родичі, або знайомі. Існує притча про чоловіка, який мав довге і красиве життя. Але після повернення на батьківщину земляки не могли його згадати. Єдиним спогадом, який пов’язаний із селом залишився відбиток дитячої ноги на бетоні, зроблений чоловіком.
Не варто здійснювати подвиги заради майбутньої слави. Люди не люблять корисливих. Варто бути ближче до суспільства. Нещодавно на уроках української мови я читала розповідь про Святу Терезу. Мене щиро вразило її бажання допомагати знедоленим, простота і душевна смиренність. Це була людина з чистим серцем. Саме тому суспільство і досі пам’ятає її. Я вважаю, що людям варто намагатись бути такими ж добрими як Матір Тереза.
Звичайно, не буває ідеальних особистостей. Та й не варто ціле життя змушувати себе робити щось не за власним бажанням. Достатньо лише одного вчинку. Сучасний світ настільки динамічний, що неможливо уникнути небезпеки. Останнім часом все частіше стаються катаклізми, непередбачувані ситуації. Дуже часто можна почути про людей, які жертвують своїм життям заради інших. Наприклад, звичайний перехожий врятував дітей, коли виніс їх із хати, яка горіла. Їх імена не завжди пам’ятають, їм не надають нагород і титулів, зате про таких кажуть, що вони – герої. Людське визнання – ось найкраща похвала! Героїв пам’ятають, про них пишуть книги, їх закарбовують в історію. Іноді один вчинок може змінити життя народу, «розвернути планету на 180 градусів».
Дуже часто родичів померлого заспокоюють такими словами: «Він не помер, бо досі залишився в наших серцях». Це означає, що людина житиме в наших серцях стільки часу, скільки про неї пам’ятають інші. Саме тому я хочу прожити своє життя так, щоб інші могли сказати: «Вона змінила наше життя на краще. Оце була людина!»