Даний твір – особисті враження від того, що бачила, чула, до чого випала нагода доторкнутись.
Твір-опис могутнього велетня-вітряка
Чи бачили ви колись вітряк? Чи підходили до нього близько? Коли дивишся здалеку, він схожий на товстенького Карлсона, який сидить до вас спиною. А коли підходиш і стоїш поряд – перехоплює подих, переповнюють емоції від цієї дивовижної споруди. Вітряк здається живим, неначе ті, хто ним колись користувався, або будував, назавжди залишили частинку своєї енергії для майбутніх поколінь.
Вітряк – це такий собі дерев'яний або кам'яний будиночок. Доволі великий, видовженої форми, щоб лопаті не торкались землі. Зазвичай двоповерховий, із сходинками, розташованими всередині чи ззовні.
По обидві боки стіни – скрізні отвори зі спеціальними втулками, через які проходив вал з дерева або металу – один з основних елементів вітряка. На горизонтально розташованому валу із зовнішньої сторони закріплювались вітрила, або велике колесо з лопатями. Вертикально розташований вал всередині млина з'єднувався з головним за до спеціального механізму і передавав механічну енергію до редуктора, запускаючи у роботу жорна.
Вітряки мали від чотирьох до дванадцяти лопатей, розташованих навхрест. У переважній більшості їх чотири-шість. Перевагу надавали парній кількості, щоб забезпечити баланс при пошкодженні. Тобто знімали лопать, протилежну пошкодженій.
Зазвичай лопаті, які ще називали вітрилами, покривали міцною парусиною, а в холодну пору року міняли на дерев'яні планки. Якщо вітри потужні – частину парусини, або дерев'яних планок знімали, регулюючи таким чином силу обертів валу.
Наразі цей могутній велет застиг, адже у нашій країні це лише музейний експонат, якому не дають розправити крила-лопаті. Їх прив'язують до млина міцним дротом, щоб відвідувачі не травмувались. Ці дивовижні споруди, схожі на будиночок Яги без курячої ніжки, поступово руйнуються. Час і негода роблять свою справу, потроху длубаючи велетня. Та, на жаль, найбільшу шкоду приносять люди, які не бережуть те, що залишилось від наших пращурів. Млини будували якісно, на віки, саме тому вони присутні у нашому сьогоденні.
Є речі, які бентежать, відгукуються у найпотаємніших куточках моєї душі. І млини, криниці-журавлі та коромисла, належать саме до таких.
Даний твір – особисті враження від того, що бачила, чула, до чого випала нагода доторкнутись.
Твір-опис могутнього велетня-вітряка
Чи бачили ви колись вітряк? Чи підходили до нього близько? Коли дивишся здалеку, він схожий на товстенького Карлсона, який сидить до вас спиною. А коли підходиш і стоїш поряд – перехоплює подих, переповнюють емоції від цієї дивовижної споруди. Вітряк здається живим, неначе ті, хто ним колись користувався, або будував, назавжди залишили частинку своєї енергії для майбутніх поколінь.
Вітряк – це такий собі дерев'яний або кам'яний будиночок. Доволі великий, видовженої форми, щоб лопаті не торкались землі. Зазвичай двоповерховий, із сходинками, розташованими всередині чи ззовні.
По обидві боки стіни – скрізні отвори зі спеціальними втулками, через які проходив вал з дерева або металу – один з основних елементів вітряка. На горизонтально розташованому валу із зовнішньої сторони закріплювались вітрила, або велике колесо з лопатями. Вертикально розташований вал всередині млина з'єднувався з головним за до спеціального механізму і передавав механічну енергію до редуктора, запускаючи у роботу жорна.
Вітряки мали від чотирьох до дванадцяти лопатей, розташованих навхрест. У переважній більшості їх чотири-шість. Перевагу надавали парній кількості, щоб забезпечити баланс при пошкодженні. Тобто знімали лопать, протилежну пошкодженій.
Зазвичай лопаті, які ще називали вітрилами, покривали міцною парусиною, а в холодну пору року міняли на дерев'яні планки. Якщо вітри потужні – частину парусини, або дерев'яних планок знімали, регулюючи таким чином силу обертів валу.
Наразі цей могутній велет застиг, адже у нашій країні це лише музейний експонат, якому не дають розправити крила-лопаті. Їх прив'язують до млина міцним дротом, щоб відвідувачі не травмувались. Ці дивовижні споруди, схожі на будиночок Яги без курячої ніжки, поступово руйнуються. Час і негода роблять свою справу, потроху длубаючи велетня. Та, на жаль, найбільшу шкоду приносять люди, які не бережуть те, що залишилось від наших пращурів. Млини будували якісно, на віки, саме тому вони присутні у нашому сьогоденні.
Є речі, які бентежать, відгукуються у найпотаємніших куточках моєї душі. І млини, криниці-журавлі та коромисла, належать саме до таких.